— Ще б пак! Це основна хиба людства. З цієї причини цілком розважні люди залишають своїм жахливим родичам мільйони доларів, замість того щоб витратити їх самим.
— Ну гаразд. А що б ти робив, якби знав, що завтра помреш?
— Не уявляю собі.
— Гаразд, один день — мабуть, надто короткий строк. Щоб ти робив, якби знав, що тобі залишилося жити тільки тиждень?
— Однаково не уявляю собі.
— Ну, щось же робив би! А якби ти ще мав перед собою цілий місяць?
— Мабуть, жив би й далі так, як тепер, — каже Георг. — Крім того, мене б цілий місяць мучило препогане почуття, що моє життя досі було не таке як слід.
— Ти мав би ще місяць, щоб виправити його.
Георг хитає головою.
— Я мав би місяць, щоб жалкувати, що не так прожив його.
— Ти міг би продати весь наш товар Гольманові й Клоцу, поїхати в Берлін і прожити там місяць шаленим життям з артистками, художниками та елегантними повіями.
— Моїх грошей не вистачило б і на вісім днів. Що ж до жінок, то я мав би лише дівчат з бару. Крім того, я більше люблю читати про це. Уява не розчаровує. Ну, а ти? Щоб ти робив, якби знав, що за місяць помреш?
— Я? — питаю я збентежено.
— Еге ж, ти.
Я озираюся довкола. Сад, зелений, залитий гарячим сонячним промінням, виграє всіма барвами середини літа, над ним ширяють ластівки, вгорі — бездонна блакить неба, а з вікна навпроти витріщився на нас старий Кнопф у картатій сорочці й підтяжках. Він щойно прокинувся з похмілля.
— Мені треба подумати, — кажу я. — Так відразу я не можу відповісти. Тепер я тільки відчуваю, що не витримав би, якби вважав, що знаю це напевне.
— Не думай про це багато, а то нам ще доведеться відправити тебе до Верніке. Але не для того, щоб ти грав там на органі.
— Саме так, — кажу я. — Справді так! Якби ми могли знати напевне, коли помремо, то збожеволіли б.
— Ще по кухлю пива? — питає з вікна пані Кроль. — Є також малиновий компот. Свіжий.
— Врятований! — гукаю я. — Ви мене щойно врятували, шановна пані. Я стрілою мчав до сонця й до Верніке. Хвалити бога, все ще на місці! Ніщо не згоріло! Чарівне життя бавиться навколо нас метеликами й мухами, воно ще не розвіялося попелом, воно тут з усіма своїми законами, навіть тими, які ми йому накинули, як чистокровному скакунові зброю. Але все-таки, прошу вас, не давайте до пива малинового компоту! Замість нього дайте краще по шматку топленого гарцького сиру! Доброго ранку, пане Кнопфе! Чудова погода! Що ви думаєте про життя?
Кнопф витріщає на мене очі. Обличчя в нього сіре, під очима — набряки. Хвилину він стоїть нерухомо, потім сердито відмахується й зачиняє вікно.
— Ти нібито хотів йому ще щось сказати? — питає Георг.
— Хотів, але скажу аж ввечері.
Ми заходимо до ресторану Едуарда Кноблоха.
— Глянь, — кажу я і зупиняюся, ніби наскочив на дерево. — Видно, мною життя також бавиться! Цього й треба було сподіватися!
У тому кутку ресторану, де відвідувачам подають вино, біля столика, на якому стоїть букет крапчастих лілей, сидить Герда. Вона сама і якраз відрізає собі шматок печеної полядвиці з козулі. Полядвиця така завбільшки, як стіл.
— Що ти на це скажеш? — звертаюсь я до Георга. — Чи не пахне тут зрадою?
— А було що зраджувати? — замість відповіді питає Георг.
— Ні, не було. Але обдурене довір'я…
— А було довір'я?
— Годі тобі корчити з себе Сократа! — відповідаю я. — Хіба ти не бачиш, що до цього доклав свою ситу лапу Едуард?
— Це я бачу. Але хто тебе зрадив? Едуард чи Герда?
— Герда! А хто ж? Чоловік у таких випадках ніколи не винен.
— Жінка теж.
— А хто ж винен?
— Ти. Хто ж іще?
— Добре тобі казати. Тебе ніхто не обдурював. Ти сам обдурюєш.
Георг самовдоволено киває головою.
— Кохання — справа почуття, а не моралі,— повчає він мене. — А почуття не знає зради. Воно росте, зникає або міняється — де ж тут зрада? Почуття — не угода. Хіба ти йе набридав Герді своєю тугою за Ерною?
— Тільки спочатку. Вона була в "Червоному млині", коли я посварився з Ерною.
— То нічого тепер нарікати. Або відмовся від неї, або Дій.
Біля нас звільняється столик. Ми сідаємо. Офіціант Фрайданк забирає посуд.
— Де пан Кноблох? — питаю я.
Фрайданк оглядається.
— Не знаю, він весь час сидів біля столика он тієї дами.
— Ось до чого дійшло! Просто й швидко, га? — кажу я Георгові.— Я — звичайнісінька жертва інфляції. Знов залишаюсь ні з чим. Спершу втратив Ерну, тепер Герду. Може, мені судилося бути рогачем? З тобою такого не буває?
— Борись! — каже Георг. — Ще нічого не втрачено. Іди до Герди.
— Чим мені боротися? Надгробками? Едуард дає їй полядвицю з козулі і присвячує вірші. На якості віршів вона не розуміється, а от на якості їжі, на жаль, розуміється, та ще й добре. І я, дурень, сам собі викопав яму! Це ж я привів сюди Герду й викликав у неї апетит! У буквальному значенні цього слова!
— То відмовся від неї,— радить Георг. — Навіщо боротися? Почуття однаково не можна завоювати.
— Не можна? Чому ж хвилину тому ти радив мені боротися?
— Тому що сьогодні вівторок. А ось і Едуард — у святковому сюртуку, з пуп'янком троянди в петельці. Ти загинув.
Помітивши нас, Едуард насторожується. Він скоса зиркає на Герду і киває нам головою з поблажливістю переможця.
— Пане Кноблоху, — каже Георг, — правда, що вірність — душа честі, як проголосив наш любий фельдмаршал, чи неправда?
— Залежно від обставин, — обережно відповідає Едуард. — Сьогодні на обід битки по-кенігсберзькому з підливою і картоплею, Дуже смачні.
— Хіба може солдат стріляти в спину товаришеві? — незворушно питає знов Георг. — Брат братові? Поет поетові?
— Поети завжди нападають один на одного. Вони цим живуть.
— Вони живуть відвертою боротьбою, а не ударом кинджала в живіт, — зауважую я.
Едуард широко усміхається.
— Перемога — переможцеві, любий Людвігу, catch as catch can Я ж не нарікаю, коли ви приходите з абонементами, які вже нічого не варті.
— Нарікаєш, — кажу я. — Ще й як!
Тієї миті Едуарда відштовхують убік.
— Хлопці, нарешті ви прийшли! — радісно вигукує Гер-да. — Пообідаймо разом! Я сподівалася, що ви прийдете!
— Ти сидиш там, де подають вино, — єхидно зауважую я, — а ми п'ємо пиво.
— Я теж більше люблю пиво. Я пересяду до вас.