Форель з осклілими очима лежить на столі — сіро-зелена, з червоними цятками. Ми дивимося на неї. Зненацька в кімнату, де щойно ширяло безсмертя, тихо влетіла смерть — нечутно, без жодного слова, тільки з німим докором оцієї мертвої істоти своєму вбивці — людині, яка поглинає все і яка, проголошуючи мир і любов, перерізує горло ягняті й душить рибу, щоб мати силу й далі просторікувати про мир і любов. Навіть Бодендік уміє бути водночас і слугою божим, і гладким м'ясоїдом.
— Добра вечеря, — веде далі Ліберман. — Особливо для вас, пане Кролю. Легка, дієтична страва.
Я несу мертву рибу до кухні й передаю пані Кроль. Та оглядає її як знавець.
— Приготую її зі свіжим маслом, вареною картоплею й салатом, — каже вона.
Я оглядаюся довкола. Кухня сяє чистотою, в каструлях відбивається світло. На сковороді щось шкварчить і приємно пахне. Кухні — завжди втіха. З очей форелі зникає докір. З мертвих створінь рибини раптом обертаються на їжу, яку можна приготувати різним способом. Майже здається, що вони тільки для цього й народились. Які ж ми все-таки зрадники своїх шляхетних почуттів, думаю я.
Ліберман приніс кілька адрес. Грип справді дається взнаки. Люди мруть, бо не мають сили опиратися хворобі. Вони й так уже ослабли з голоду під час війни. Я раптом вирішую знайти собі якусь іншу роботу. Я вже стомився мати справу зі смертю. Георг дістав свій купальний халат ядучо-зеленого кольору. Він сидить у ньому, як спітнілий Будда. Вдома Георг любить яскраві кольори. Тепер я знаю, про що нагадала мені наша сьогоднішня розмова, — про те, що я недавно чув від Ізабелли. Я вже добре не пам'ятаю всього, але вона, здається, казала мені, що речі облудні. Та чи справді речі дурили нас? Чи ми на якусь мить стали на сантиметр ближче до бога?
Келія поетів у "Валгаллі" — невеличка кімната з паркетною підлогою. На полиці з книжками стоїть бюст Гете, на стінах розвішано фотографії та гравюри німецьких класиків, романтиків і кількох сучасних письменників. Тут збираються члени клубу поетів і цвіт міської інтелігенції. Засідання відбуваються щотижня. Подеколи сюди заходить сам редактор щоденної газети, до якого або відверто підлещуються, або потаємно ненавидять його, в залежності від того, прийме він чи відхилить статтю. Та редактор не звертає на це жодної уваги. Він пропливає крізь хмару цигаркового диму, як ла* гідний дядечко, одні його лають, інші поважають, ще інші зводять на нього наклепи, але всі сходяться на тому, що він зовсім не розуміється на сучасній літературі. За Теодором Штормом, Едуардом Меріке і Готфрідом Келлером для нього починається велика пустеля.
Крім нього, тут бувають ще кілька радників крайового суду й службовців на пенсії, що цікавляться літературою, Артур Бауер і деякі його колеги, місцеві поети, кілька художників і музикантів, а інколи як гість хтось із сторонніх.
Біля Артура Бауера вже упадає підлабузник Матіас Грунд — він сподівається, що Артур видасть його "Книжку смерті" в семи частинах. Заходить Едуард Кноблох, заснов-ник клубу. Він швидко озирає кімнату й веселішає. Дехто з його критиків і ворогів не прийшов. На мій подив, він сідає біля мене. Після вечора з куркою я цього не сподівався.
— Як справи? — питає він, до того ж цілком по-людсь* кому, не так, як у себе в ресторані.
— Блискуче, — відповідаю я, бо знаю, що це зіпсує йому настрій.
— Я хочу написати низку сонетів, — каже Едуард, більше не цікавлячись моїми справами. — Ти нічого не маєш проти?
— А що я можу мати проти? Сподіваюся, вони римовані?
Я маю перевагу над Едуардом, бо вже опублікував у щоденній газеті два сонети, а він — тільки два повчальні віршики.
— Це буде цикл, — каже він, на мій подив, трохи збентежено. — Річ у тому, що я хочу назвати його "Герда".
— Називай собі, як… — раптом я вражено зупиняюся на півслові.— Герда, кажеш? Чому Герда? Герда Шнайдер?
— Дурниці! Просто Герда.
Я підозріливо дивлюся на нього. Може, це гладке здоровило щось приховує?
— Що це має означати?
— Нічого. Просто поетична присвята. В сонетах ідеться про цирк. У загальних рисах, звичайно. Ти ж знаєш, що уява оживає, коли вона — хоча б теоретично — спрямована на щось конкретне.
— Облиш свої штуки, — кажу я. — Швидше пояснюй, що все це означає, шахраю?
— Шахраю? — вигукує він з удаваним обуренням. — Це ти шахрай, а не яі Хіба не ти хотів виставити Герду такою самою співачкою, як ота огидна приятелька Віллі?
— Ніколи я її такою не виставляв! Тобі тільки так здалося.
— Нічого собі здалося, — каже Едуард. — Та історія не давала мені спокою. Я стежив за Гердою і нарешті переконався, що ти брехав. Вона зовсім не співачка.
— А хіба ти чув від мене, що вона співачка? Хіба я не казав, що вона з цирку?
— Казав. Але ти т^к кджеш правду, що вона скидається на брехню. А іїотім ти ще гримнув на мене, як та співачка.
— Як же ти про це довідався?
— Зустрів випадково мадемуазель Шнайдер на вулиці і спитав її. Мав я право спитати чи ні?
— А якщо вона тебе обдурила?
Едуард мовчить. На його безвільному, як у дитини, обличчі з'являється бридка самовдоволена посмішка.
— Слухай, — кажу я стривожено і тому дуже спокійно. — Цю даму сонетами не завоюєш.
Едуард пропускає повз вуха мої слова. Він відверто виявляє свою перевагу — перевагу поета, в якого, крім віршів, є ще й першорядний ресторан, а я бачив, що Перда така сама смертна істота, як усі.
— Ти, негіднику, — розлючено кажу я. — Ніщо тобі не допоможе. Ця дама через кілька днів їде звідси.
— Вона вже не їде, — заперечує Едуард і вперше, відколи я його знаю, щирить зуби. — Сьогодні їй продовжено контракт.
Я витріщаю на нього очі. Цей мерзотник знає більше за мене.
— То ти й сьогодні її зустрічав?
Едуард починає чомусь затинатися.
— Випадково зустрів… Саме сьогодні. Вперше…
На його ситому обличчі чітко написано, що він бреше.
— Он як! І ця зустріч відразу надихнула тебе на присвяту? — кажу я. — Так ти віддячуєш своїм вірним клієнтам, помийнику? Ударом кухонного ножа в пах?
— На біса мені такі клієнти… Ви вже мені…
— А ти часом не послав їй уже сонетів, ти, імпотентний павичу? — перебиваю я його. — Нічого відмовлятися! Я їх однаково побачу, ти, служнику біля чужої постелі!