До мене наближається Ізабелла. Вона в коротких, до колін, синіх штанях і жовтій кофтинці. На шиї в неї бурштинове намисто.
— Де ти був? — питає вона, засапана від швидкої ходи.
Я вже кілька днів не бачив її. Щоразу після відправи я швидко вибирався з церкви і йшов додому. Відмовитись від чудової вечері з вином у товаристві Бодендіка та Верніке було нелегко, але я волів провести вечір із Гердою, хай
навіть не маючи нічого, крім бутербродів та картопляного салату.
— Де ти був? — перепитує Ізабелла.
— Там, за муром, — ухильно відповідаю я. — Де голов* не — гроші.
Вона сідає на спинку лавки. Ноги в неї дуже засмаглі, ніби вона довго лежала на сонці. Обидва чоловіки поруч мене незадоволено поглядають на неї, потім підводяться і йдуть геть. Ізабелла зсувається на лавку.
— Чому діти помирають, Рудольфе? — питає вона.
— Не знаю.
Я не дивлюся на неї. Не хочу знов попадати до неї в полон. Досить уже й того, що вона тут сидить, виставивши стрункі ноги в тенісних штанях, ніби відчула, що я вирішив відтепер жити за Георговим рецептом.
— Навіщо ж вони народжуються, коли їм відразу доводиться помирати?
— Спитай про це вікарія Бодендіка. Він запевняє, що бог веде облік кожній волосині, яка спаде з будь-чиєї голови, і що все має свій сенс і свою мораль.
Ізабелла сміється.
— Бог веде облік? Кого? Себе самого? Навіщо? Адже йому відоме все.
— Так, — кажу я і раптом відчуваю хтозна-чому злість. — Він усе знає і все розуміє, він справедливий і сповнений любові — а однаково діти помирають, і помирають матері, яким вони потрібні, і ніхто не знає, чому на світі стільки горя.
Ізабелла рвучко обертається до мене. Вона не сміється.
— Чому не всі люди можуть бути просто щасливі, Рудольфе? — шепоче вона.
— Мабуть, тому, що богові було б нудно.
— Ні,— швидко заперечує Ізабелла, — не тому.
— А чому ж?
— Тому, що він боїться.
— Боїться? Чого?
— Коли б усі стали щасливі, їм більше не треба було б бога.
Тепер я вже дивлюся на Ізабеллу. Очі в неї зовсім прозорі, обличчя засмагле і схудле.
— Бог існує тільки для того, щоб люди були нещасні,— каже вона. — Тоді його треба і йому моляться. Тому він і робить людей нещасними.
— Є люди, які моляться богові тому, що вони щасливі.
— Справді? — Ізабелла недовірливо усміхається. — Ну, то вони моляться зі страху, що їхнє щастя скінчиться. Все зі страху, Рудольфе. Ти хіба не знаєш?
Огрядна сестра веде веселого дідугана. З вікна головного корпусу чути тонке дзижчання пилососа. Я оглядаюся. Вікно відчинене, але загратоване — чорна в'язниця, з якої вищить пилосос, ніби проклята душа.
— Усе зі страху, — знов каже Ізабелла. — Тобі ніколи не буває страшно?
— Не знаю, — відповідаю я, все ще насторожений. — Ні, таки буває. На війні дуже часто бувало страшно.
— Я не про те питаю. То був зрозумілий страх. Я маю на думці страх без назви.
— Який? Страх перед життям?
Вона хитає головою.
— Ні, ще раніший.
— Страх перед смертю?
Вона знов хитає головою. Більше я не питаю. Не хочу заглиблюватись у це. Кілька хвилин ми сидимо в сутінках мовчки. В мене знов з'являється таке почуття, що Ізабелла не хвора, але я відразу ж переборюю його. Коли я дам волю, то знов буду тільки марно бентежитись, а мені цього не хочеться. Нарешті Ізабелла питає:
— Чому ти нічого не кажеш?
— А що важать слова?
— Багато важать, — шепоче вона. — "-Все. Ти боїшся їх?
Я на мить задумуюся.
— Мабуть, усі ми трохи боїмося гучних слів. Ними було сказано стільки брехні. А може, ми боїмося й своїх почуттів. Уже не довіряємо їм.
Ізабелла підгинає під себе ноги.
— Але ж вони потрібні, коханий, — мурмоче вона. — Як же без них жити?
Пилосос перестає дзижчати, і зненацька западає глибока тиша. Від грядки здіймається прохолодний запах вогкої землі. Якась пташка в гіллі каштана виводить одноманітну пісню. Вечір раптом здається мені терезами, де на шальках порівну розподілено світ. Я відчуваю, як вони, зовсім невагомі, гойдаються в мене на грудях. Нічого зі мною не станеться, поки я дихатиму так спокійно, міркую я.
— Ти боїшся мене? — шепоче Ізабелла.
Ні, думаю я і хитаю головою. Ти єдина людина, якої я не боюсь. І не боюся слів, коли я з тобою. Вони ніколи не вдадуться тобі ні занадто гучними, ні смішними. Ти їх завжди розумієш, бо ще живеш у світі, де слова й почуття — те саме, і брехня та видиво — також.
— Чому ти нічого не кажеш? — знов питає вона.
Я знизую плечима.
— Часом буває важко щось сказати, Ізабелло. І важко дати волю.
— Кому дати волю?
— Самому собі. Багато що стає на заваді.
— Ніж не може сам себе врізати, Рудольфе. Чого ти боїшся?
— Не знаю, Ізабелло.
— Не чекай так довго, коханий. А то буде пізно. Слова потрібні,— мурмоче вона.
Я не відповідаю.
— Слова потрібні, щоб боротися зі страхом, Рудольфе, — каже Ізабелла. — Слова як лампи. Вони допомагають. Поглянь, яке все стає сіре. Навіть кров уже не червона. Чому ти не допоможеш мені?
Я нарешті перестаю опиратися.
— Ох ти солодке, чуже створіння, — кажу. — Якби я міг допомогти тобі!
Вона нахиляється і обіймає мене за плечі.
— Ходи зі мною! Допоможи мені! Вони кличуть!
— Хто кличе?
— Хіба ти не чуєш? Голоси. Вони весь час кличуть!
— Ніхто тебе не кличе, Ізабелло, тільки твоє серце. Але чого воно хоче?
Я відчуваю в себе на обличчі її подих.
— Кохай мене, і вони не кликатимуть, — каже вона.
— Я кохаю тебе.
Вона опускається біля мене на лавку. Очі в неї заплющені. Стало темніше. Повз нас поволі проходить, ступаючи, ніби на хідлях, скляний чоловік. Сестра забирає кількох хворих похилого віку, що, згорблені, нерухомо сиділи на лавках, наче темні згустки скорботи.
— Час уже йти, — кидає вона в наш бік.
Я киваю головою, але не встаю.
— Вони кличуть, — шепоче Ізабелла. — їх ніколи не можна знайти. Хто має стільки сліз?
— Ніхто, — кажу я. — Ніхто в цілому світі, кохана.
Ізабелла не відповідає. Вона дихає біля мене, як стомлена дитина. Тоді я підводжуся, беру її на руки й несу алеєю до корпусу, де вона живе.
Коли я ставлю її на землю, вона спотикається й міцно хапається за мене. Вона мурмоче щось незрозуміле й покірно йде за мною всередину. Коридор яскраво освітлений матовими лампочками без абажурів. Я садовлю її у плетене крісло в приймальні. Вона лежить із заплющеними очима" ніби знята з невидимого хреста. Повз нас проходять дві сестри в чорному вбранні. Вони простують до каплиці. На мить мені здається, що вони хочуть забрати з собою Ізабеллу й поховати. Та ось виходить чергова сестра в білому халаті й веде її до палати.