— Так, я вже помітив, — гірко погоджуюсь я. — Багатий спекулянт кращий за чесного, але бідного службовця.
Рене аж труситься зі сміху.
— Багатство й чесність разом не бувають, хлопче! Тепер не бувають! Та, мабуть, і раніше не бували.
— Бувають. Принаймні тоді, коли люди одержують спадщину або їм випадає великий виграш.
— І тоді ні. Гроші псують вдачу, хіба ви не знаєте?
— Знаю. То чому ж ви надаєте їм такого великого значення?
— Бо для мене вдача не має ніякого значення, — щебече Рене манірним голоском старої дівки. — Я люблю комфорт і забезпеченість.
Герда, виконуючи бездоганні сальто, летить просто на нас. Раптом вона зупиняється за півметра від мене, кілька разів підстрибує навшпиньки і, сміючись, каже:
— Рене бреше.
— Хіба ти чула, що вона казала?
— Кожна жінка бреше, — відповідає Рене ангельським голосом, — А коли не бреше, то чого вона варта?
— Амінь, — докінчує дресирувальник собак.
Герда пригладжує рукою коси.
— Ну, я скінчила. Почекай, поки я переодягнуся.
Вона йде до дверей, над якими почеплено табличку з написом: "Гардероб". Рене дивиться їй услід.
— Гарна дівчина, — діловито зауважує вона. — Гляньте, як вона тримається. Вона вміє ходити, а це для жінки найважливіше. Зад не випинає, а втягує. Акробатів цього вчать.
— Я вже колись чув таке — від одного знавця жінок і граніту. А як треба ходити?
— Щоб було таке почуття, ніби ви затиснули сідницями монету в п'ять марок, а потім забули про неї.
Я пробую уявити собі таке почуття, але не можу: надто давно вже не бачив монети в п'ять марок. Але я знаю жінку, що таким способом може витягти зі стіни середнього цвяха. Це пані Бекман, приятелька шевця Карла Бріля, могутня жінка, просто залізна. Завдяки їй Карл Бріль не раз уже вигравав у заклад, я й сам захоплююся її мистецтвом. Відбувається це ось як. У стіну майстерні забивають цвях, звичайно, не дуже глибоко, але так, що треба добре рвонути рукою, щоб витягти його. Потім будять пані Бекман. Вона з'являється серед пияків у майстерні в легкому халаті, поважна, тверда й діловита. На цвях намотують трохи вати, щоб пані Бекман не поранилась. Вона стає за невеличку ширму спиною до стіни, трохи нахиляється вперед, скромно підкасує халата і кладе руки на ширму. Потім трохи водить своїми шинками, щоб схопити ними цвяха, раптом уся напружується, випростується, тоді розслаблює м'язи, і цвях падає додолу. За ним звичайно сиплеться трохи вапна. Пані Бекман мовчки, не виявляючи ніякого тріумфу, обертається і йде сходами нагору, а Карл Бріль збирає програні гроші зі своїх вражених горілчаних братів. Справа поставлена на спортивні рейки: ніхто не дивиться на стегна пані Бекман інакше, як із чисто фахового погляду. І ніхто не дозволяє собі жодного нескромного слова. А якби хтось дозволив, то дістав би від пані Бекман такого ляпаса, що в нього свічки в очах засвітилися б. Вона неймовірно дужа, проти неї ці жінки-борці — хирляві діти.
— Ну, дайте Герді щастя, — коротко каже Рене. — На два тижні. Як просто, правда?
Я стою, трохи зніяковілий. У пораднику для аматорів гарних манер такого випадку, безперечно, не передбачено. На щастя, з'являється Віллі. Він елегантно вбраний, на голові в нього сидить набакир легкий сірий борсаліно, а проте він скидається на цементову брилу, оздоблену штучними квітками. Віллі аристократичним жестом підносить до уст руку Рене, потім засовує свою лапу в кишеню й витягає маленьку коробочку.
— Найцікавішій жінці у Верденбрюці,— проголошує він, уклонившись.
Рене скрикує чистим сопрано й недовірливо дивиться на Віллі. Тоді відчиняє коробочку. В ній виблискує золотий перстень з аметистом. Рене натягає його на середній палець лівої руки, якусь мить захоплено дивиться на нього, потім палко обіймає Віллі. Той, страшенно гордий, стоїть і всміхається. Він чує то ніжне сопрано, то бас: Рене від хвилювання раз по раз міняє голос.
— Віллі,— щебече вона й гримить: — Я така рада!
З гардеробу виходить Герда в купальному халаті. Вона почула галас і хоче довідатись, що сталося.
— Кінчайте, дівчата, — каже Віллі.— Підемо звідси.
Рене й Герда йдуть одягатися.
— Ти, йолопе, не міг віддати Рене персня згодом, коли ви залишитесь самі? — кажу я. — Що мені тепер робити з Гердою?
Віллі добродушно регоче.
— От чорт, про це я не подумав! Що ж вам, справді, робити? Ходіть з нами вечеряти.
— Щоб учотирьох милуватись аметистом Рене? Нізащо в світі.
— Слухай, — каже Віллі.— Мій роман із Рене зовсім не те, що твій із Гердою. В мене глибоке почуття. Хочеш вір, хочеш ні, але я гину за нею. Правду кажу. Вона чудова дівка!
Ми сідаємо на старі плетені стільці під стіною. Білі шпіци вчаться тепер ходити на передніх лапах.
— І уяви собі,— каже далі Віллі,— що найбільше мене захоплює її голос. Уночі це щось фантастичне. Ніби маєш дві різні жінки: одна як соловейко, а друга як перекупка на ринку. І це ще не все. Коли вона в темряві гримне командирським басом, у мене мороз іде поза шкірою. Дивне в біса почуття! Я ж не гомосексуаліст, а часом мені здається, ніби я гвалтую генерала чи те падло унтер-офіцера Флюмера, що й над тобою знущався, коли ми були новобранцями, — те почуття триває одну мить, потім знов усе гаразд, але… ти розумієш, що я маю на увазі?
— Приблизно.
— Отак вона мене й спіймала. Я хочу, щоб Рене залишилася тут. Влаштую їй маленьке помешкання.
— Думаєш, що вона кине виступати?
— А нащо їй кидати? Хай часом бере ангажемент. Я поїду з нею. В мене ж такий фах, що не конче сидіти на одному місці.
— А чому ти не одружишся з нею? В тебе ж вистачає грошей.
— Одруження — то вже зовсім інша річ, — каже Віллі.— Хіба можна одружуватися з жінкою, яка щомиті здатна гримнути на тебе, мов генерал? Завжди лякаєшся, коли вона раптом отак загорлає. Це вже в нас у крові. Ні, якщо я колись одружуся, то тільки з маленькою, спокійною, огрядною жіночкою, що вмітиме чудово готувати їжу. Рене, хлопче, типова коханка.
Я вражено дивлюся на Віллі. От тобі й світська людина! Він поблажливо усміхається. Йому не треба вчитися з порадника гарних манер. У мене на мить з'являється бажання поглузувати з нього, та потім я передумую. Глузуванням не допечеш тому, хто може дарувати персні з аметистами. Жінки-борці ліниво підводяться й починають тренуватись. Віллі зацікавлено стежить за ними.