Він глузливо посміхається. Я холодно дивлюсь у його зрадницькі очі.
— Дешевий удар, гідний Генріха! — зауважую я. — Ех ти, скромний аматоре того, що легко дається! Може, поясниш мені, навіщо ти тоді з таким захватом читаєш журнали, в яких тільки й є, що недосяжні сирени, скандали у вищому світі, дами з театру та кінозірки, які розбивають чоловічі серця?
Георг знов пускає мені в очі на триста марок диму.
— Я їх читаю, щоб полоскотати свою уяву. Ти ніколи не чув про небесне й земне кохання? Ти ж недавно сам пробував поєднати їх у своїй Ерні й дістав добру науку, о чесний бакалійнику кохання, який хоче мати в одній крамниці і квашену капусту, й кав'яр! Ти ще й досі не знаєш, що від того квашена капуста ніколи не пахнутиме кав'яром, а кав'яр завжди тхнутиме капустою? Я тримаю їх якнайдалі одне від одного, і тобі слід було б робити те саме. Так зручніше жити. А тепер ходімо помучимо Едуарда Кноблоха. Сьогодні в нього на обід тушкована яловичина з макаронами.
Я киваю головою і мовчки беру капелюха. Георг, сам того не помітивши, дуже вразив мене, — але хай мені чорт, коли я дам йому здогадатися про це.
Повернувшись, я застаю в конторі Герду Шнайдер. Вона в зеленому светрі й короткій спідниці. У вухах у неї великі сережки з фальшивими самоцвітами, а на светрі з лівого боку приколена троянда з Різенфельдового букета, який, видно, напрочуд довго не в'яне. Вона показує на квітку й каже:
— Мерсі! Мені всі заздрили. Такий букет, що хоч би й примадонні.
Я дивлюся на неї. Оце, мабуть, втілення того, що Георг називає земним коханням, думаю я, — звичайна собі міцна, молода дівчина, яка не вдається до зайвих фраз. Я послав їй квітки, і вона прийшла. І годі. А до квіток поставилась так, як і повинна поставитись кожна розважна людина. Замість влаштовувати довгу комедію, вона ось сидить переді мною. Вона прийняла від мене букет, і обговорювати вже, власне, нічого.
— Що ти робитимеш сьогодні після обіду? — питає Герда.
— Я працюю до п'ятої. Потім даю урок одному ідіотові.
— Урок чого? Ідіотизму?
Я усміхаюся.
— Взагалі, так.
— Це буде до шостої. А після того приходь у "Староміський двір". Я там тренуюся.
— Гаразд, — не задумуючись, погоджуюсь я.
Герда підводиться.
— Ну, то…
І, на мій подив, підставляє мені своє обличчя. Посилаючи їй букет, я зовсім не думав, що до такого дійде. А, зрештою, чому б і ні? Мабуть, Георг каже правду: муки кохання треба лікувати не філософією, а тільки іншою жінкою. Я обережно цілую Герду в щоку.
— Дурню! — каже вона і смачно цілує мене в губи. — В мандрівних артистів немає часу на церемонії. За два тижні мені треба їхати далі. Ну, до вечора.
Вона виходить із контори. Ноги в неї стрункі й дужі. Плечі також дужі. На голові — червоний берет. Здається, вона любить яскраві кольори.
На подвір'ї вона зупиняється біля чорного обеліска й дивиться на нашу Голгофу.
— Це наш склад, — пояснюю я.
Герда киває головою.
— На них є якийсь заробіток?
— Невеликий… У такі часи…
— І ти тут служиш?
— Так. Смішно, правда ж?
— Нічого смішного немає,— заперечує Герда. — Що ж тоді мені казати, коли я в "Червоному млині" вигинаюсь колесом і просовую голову між ноги? Думаєш, бог цього хотів, коли створював мене? Отже, до шостої.
Із саду з поливальницею в руках виходить стара пані Кроль.
— Пристойна дівчина, — зауважує вона, дивлячись услід Герді.— Хто це така?
— Акробатка.
— Акробатка? — здивовано перепитує вона. — Акробатки здебільшого пристойні. А вона часом не співачка?
— Ні. Справжня акробатка. Робить сальто, стоїть на руках і звивається, як змія.
— То ви її добре знаєте. Вона хотіла щось купити?
— Ще ні.
Пані Кроль сміється. Скельця її окулярів поблискують проти сонця.
— Любий мій Людвігу, — каже вона, — ви навіть не уявляєте собі, яким безглуздим здаватиметься вам теперішнє ваше життя, коли вам буде сімдесят.
— Я в цьому ще не дуже впевнений, — заперечую я. — Тобто воно й тепер уже здається мені досить безглуздим. А що ви думаєте про кохання?
— Про що?
— Про кохання. Небесне й земне.
Пані Кроль весело сміється:
— Про це вже я, хвалити бога, давно забула.
Я стою в книгарні Артура Бауера. Сьогодні він має платити мені за уроки, які я даю його синові. Артур-молодший скористався нагодою і, замість привітання, підклав мені на стілець дві кнопки. Я б за такий вчинок залюбки ткнув його тупим обличчям в акваріум із золотими рибинками, що прикрашає їхню плюшеву вітальню, але мушу стримуватись, а то Артур-старший не заплатить мені, і Артур-молодший знає про це.
Артур-старший — низенький чоловік із гострою борідкою і жвавими очима.
— Отже, йога, — весело каже він, підсуваючи мені купу книжок. — Я тут відклав для вас усе, що в нас є. Йога, буддизм, аскетизм, споглядання свого власного пупа… Ви хочете стати факіром?
Я кидаю на нього сердитий погляд. Ще один за сьогодні стрілець, що цілиться в моє розбите серце! Але з твоєю дешевою іронією я впораюсь, ти не Георг, думаю я. І гостро питаю:
— У чому сенс життя, пане Бауере?
Артур очікувально дивиться на мене, як пудель.
— Ну?
— Що ну?
— Де сіль? Ви ж розповідаєте якийсь анекдот?
— Ні,— холодно відповідаю я, — це анкета для спасіння моєї молодої душі. Я звертаюся з цим запитанням до багатьох людей, особливо до тих, хто повинен знати відповідь.
Артур перебирає пальцями бороду, як струни арфи.
— Ви жартуєте, чи що? Щоб оце в понеділок, у робочий час, морочити людей отакими безглуздими запитаннями! І ви ще й хочете, щоб вам відповідали?
— Авжеж, — кажу я. — Негайно признавайтесь! Ви також не знаєте! Навіть ви, незважаючи на всі свої книжки!
Артур пускає бороду й занурює пальці в чуба.
— Боже, чим люди клопочуться! Обговорюйте такі речі у своєму клубі поетів!
— У клубі поетів цим запитанням тільки надають поетичної форми. А я хочу знати правду. Для чого я існую і чому я не черв як?
— Правду! — хихоче Артур. — Таке могло б цікавити хіба що Пілата. А мені воно ні до чого. Я книгар, чоловік і батько, і цього мені досить.
Я дивлюся на книгаря, чоловіка й батька. На правій щоці біля носа в нього вискочив прищ.
— То вам цього досить? — гостро кажу я.
— Досить, — твердо відповідає Артур. — Часом навіть забагато.