Чути тиху розмову й тупіт високих підборів. Отже, Ліза, марнославна бестія, знов узула черевички, щоб бути принаднішою. Двері до Георгової кімнати тихо риплять.
От тобі й маєш! Георг, такий тихенький! І коли він устиг?
Гроза повертається знов. Гримить дужче, і зненацька на бруківку, ніби срібні таляри, починає сипати дощ. Вода відскакує від каміння водограйчиками дрібних краплин, і від землі здіймається приємна прохолода. Я вихиляюся з вікна й дивлюся на ту мокру веремію. Вода вже тече поверх ринв, без кінця спалахують блискавки, і в їхньому світлі я бачу, як із Георгового вікна Ліза підставляє під дощ свої голі руки, потім висовує голову, і я чую її хрипкий голос. Лисої голови Георга не видно: він не аматор природи.
Розчахнувши кулаком браму, на подвір'я, хитаючись, входить мокрий до нитки Кнопф. З його кашкета струмує вода. Слава богу, думаю я, в таку погоду мені не треба буде змивати його свинство. Проте Кнопф розчаровує мене. Він навіть не дивиться на свою жертву — чорний обеліск. Лаючись і відмахуючись від дощу, наче від комарів, він тікає до хати. Вода — його найбільший ворог.
Я беру слонову ногу й витрушую з неї все на вулицю. Вода підхоплює і швидко несе геть Ернину любовну базгранину. Як завжди, перемогли гроші, думаю я, хоч вони тепер і нічого не варті. Я підходжу до другого вікна й визираю в сад. Дощ справляє там бучне свято, зелену оргію запліднення, безсоромну й невинну. В спалахах блискавок мені видно надмогильну плиту, куплену для самогубця. Вона стоїть осторонь, на ній уже викарбувано напис, літери виблискують золотом. Я зачиняю вікно і вмикаю світло. Внизу тихо розмовляють Георг і Ліза. Враз моя кімната здається мені страхітливо порожньою. Я знову відчиняю вікно, дослухаюся до невідомо чийого гуркоту й шуму і вирішую, що візьму в книгаря Бауера замість грошей за останні уроки книжку про йогів, аскетизм і самообмеження. В ній пишеться про те, що вправами з дихання можна досягти дивовижних наслідків.
Лягаючи спати, я проходжу повз дзеркало. Зупиняюсь і дивлюся в нього. Що там справді є? — думаю я. Звідки береться перспектива, якої немає, глибина, що тільки обдурює око, простір, що насправді є площиною? І хто це виглядає звідти, коли там нікого немає?
Я бачу свою губу, напухлу і вкриту струпом, ворушу нею, і Хтось навпроти ворушить губою, якої там немає. Я усміхаюсь, і примарний Хтось відповідає мені усмішкою. Я хитаю головою, і примарний Хтось теж хитає головою. Хто з нас Хтось? І хто з нас Я? Той, що в дзеркалі, чи інший, із тіла й крові, який стоїть перед дзеркалом? Чи ще хтось третій, що стоїть за обома нами? Мені стає страшно, і я гашу світло.
VII
Різенфельд дотримав слова. Наше подвір'я заставлене пам'ятниками і цоколями. Ті, що відполіровані з усіх боків, оббиті дошками та обгорнуті мішковиною. Це примадонни серед надгробків, і поводитися з ними треба дуже обережно, щоб не пошкодити країв.
На подвір'я зійшлися всі, хто в нас працює, щоб допомогти вивантажувати товар і подивитися на нього. Навіть стара пані Кроль вештається поміж пам'ятниками, перевіряє якість чорного граніту й час від часу кидає сумний погляд на обеліск біля дверей — єдину річ, яка ще залишилася з того, що купив її небіжчик-чоловік.
Курт Бах скеровує до себе в майстерню величезну брилу пісковику. З неї вийде ще один лев у передсмертних муках, але цього разу не скоцюрблений, ніби в нього болять зуби, а лев, що реве з останніх сил, із уламком списа у боці. Його призначено для пам'ятника полеглим села Вюстрінген, у якому діє надзвичайно войовнича спілка ветеранів під орудою відставного майора Волькенштайна. Волькенштайнові скоцюрблений лев здався надто млявим. Найбільше йому припало б до смаку чотириголове чудовисько з вогненними пащами.
Товар з вюртемберзького заводу металевих виробів, який прибув одночасно з надгробками, теж розпаковано. На землі один побіч одного вишикувалися чотири орли, два бронзові і два чавунні. Вони мають увінчати інші пам'ятники полеглим і надихати молодь на нову війну, бо, як переконливо пояснює відставний майор Волькенштайн, колись же, нарешті, ми мусимо перемогти, і тоді горе нашим ворогам! Правда, поки що орли скидаються на величезних курок, які сідають нестися, проте все матиме зовсім інший вигляд, коли вони увінчають пам'ятники. Генерали без мундирів теж скидаються на торговців оселедцями, і навіть Волькенштайн у цивільному костюмі схожий на гладкого вчителя фізкультури. В нашій любій вітчизні зовнішній вигляд і дистанція мають вирішальне значення.
Оскільки я завідую рекламою, то й визначаю, де ставити той чи інший пам'ятник. Вони мають стояти не просто будь-як один біля одного, а мальовничими, приємними групами по всьому саду. Генріх Кроль проти цього. Він хотів би, щоб камені були вишикувані в ряд, як солдати, все інше здається йому розмагніченістю. На щастя, на моєму боці більшість. Навіть мати проти нього. Зрештою, вона завжди виступає проти Генріха. Ще й досі їй дивно, чому Генріх — її син, а не син дружини відставного майора Волькенштайна.
День стоїть блакитний і гарний. Небо розкинулось над містом, як величезне шовкове шатро. В кронах дерев ще збереглася ранкова прохолода. Пташки щебечуть, ніби на світі нічого більше не існує, крім раннього літа, гнізд і молодого життя в них. їм байдуже до того, що долар, мов огидний губчастий гриб, набух до п'ятдесяти тисяч марок. І що в ранковій газеті вміщено повідомлення про три самогубства. Всі три самогубці — колишні дрібні вкладники, всі три обрали улюблену смерть бідних — залишили відкритими газові крани. Стара Кубальке засунула голову в духовку; радника фінансів пенсіонера Гопфа знайшли старанно поголеного, в його останньому, дбайливо вичищеному, багато разів латаному костюмі, із затисненими в руці чотирма нічого не вартими банкнотами по тисячі марок, проштемпельованими червоною фарбою, ніби з вхідними квитками до неба; а вдову Гляс — у сінях біля кухні, з розірваною ощадною книжкою, де на рахунку було п'ятдесят тисяч марок. Банкноти по тисячі марок для Гопфа були останніми прапорами надії: давно вже ходила чутка, що саме вони колись знов матимуть вартість. Невідомо, хто пустив таку чутку. На них ніде не написано, що вони забезпечені золотом, а хоч би й було написано, то що з того? Держава, яка на кожному кроці безкарно дурить нас, яка сама розтринькує більйони й садовить у в'язницю кожного, хто недодасть їй бодай п'ять марок, завжди знайде спосіб не виконати свого зобов'язання. Аж позавчора в газеті надруковано роз'яснення, що вони не матимуть ніяких переваг. Тому сьогодні в ній же й з'явилось повідомлення про смерть Гопфа.