Він докірливо дивиться на мене. Якби я в конторі не сказав, що ми не знаємо, хто така Ліза, все було б гаразд. Але хто міг передбачити, що Різенфельд укинеться в романтику? Тепер уже пізно щось пояснювати йому. Романтикам бракує почуття гумору.
— Ви танцюєте? — питає мене акробатка.
— Погано. Я не відчуваю ритму.
— Я також. Спробуймо разом.
Ми втискуємось у натовп на танцювальному майданчику, і нас повільно несе вперед.
— Троє чоловіків без жінок у нічному клубі,— каже Герда. — Чому так?
— А чом би й ні? Мій приятель Георг запевняє, що той, хто веде з собою до клубу жінку, запрошує її наставити йому роги.
— Котрий із них ваш приятель? Отой носатий?
— Ні, лисий. Він прихильник гаремної системи. Каже, що жінок не слід нікому показувати.
— Звичайно… А ви?
— У мене немає системи. Я мов полова на вітрі.
— Не наступайте мені на ноги, — зауважує Герда. — Добра мені полова. Важите щонайменше сімдесят кілограмів.
Я опановую себе. Ми саме пропливаємо з натовпом повз Ернин столик, і цього разу вона, слава богу, пізнає мене, хоч її голова лежить на плечі в спекулянта з перснем і він її обхопив за стан. Де тут у біса дослухатимешся до музики! Я усміхаюсь Герді й пригортаю її до себе тісніше. А сам стежу за Ерною.
Герда пахне парфумами "Конвалія".
— Відпустіть мене, — каже вона. — Цим ви нічого не досягнете в дами з рудим волоссям. А ви саме цього хочете, правда ж?
— Ні,— брешу я.
— Вам треба було зовсім не звертати на неї уваги. А ви натомість втупилися в неї, як загіпнотизований, та ще й улаштували цю комедію зі мною. Боже, який ви ще недосвідчений!
Та я й далі намагаюся зберегти на обличчі вимушену усмішку. Аби тільки Ерна не помітила, що я й тут осоромився.
— Нічого я не влаштував, — мляво виправдовуюсь я. — Я не хотів танцювати.
Герда відштовхує мене.
— Видно, й кавалер із вас не кращий, ніж танцюрист! Годі. В мене болять ноги.
Я міркую, чи варто їй пояснювати, що я мав на думці зовсім інше. Хтозна, чим це може скінчитися для мене. Тому я вирішую краще тримати язика на припоні і, задерши голову, хоч і трохи присоромлений, іду за нею до столика.
Тим часом там уже відчувається дія алкоголю. Георг і Різенфельд перейшли на "ти". Різенфельд став просто Алексом. Він скоро почне й від мене вимагати, щоб я називав його на "ти". Завтра вранці, звичайно, все це забудеться.
Я сиджу похмурий, сердитий і чекаю, поки Різенфельд стомиться. Танцювальним майданчиком пливе людський натовп, повільний потік гамору, почуття тілесної близькості й стадності. Ерна теж із викликом пропливає повз самий наш столик. Мене вона ігнорує. Герда штовхає мене в бік.
— Волосся підфарбоване, — каже вона.
В душу закрадається огидне почуття, що Герда хоче мене втішити.
Я киваю головою і помічаю, що вже досить-таки п'яний. Нарешті Різенфельд кличе офіціанта. Ліза пішла, і йому не хочеться сидіти тут.
Поки ми розраховуємося, минає ще якийсь час. Різенфельд справді платить за шампанське: а я боявся, що він залишить нас тут із тими чотирма пляшками, які замовив сам. Ми прощаємося з Віллі, Рене де ла Тур і Гердою Шнайдер. Уже однаково пора розходитись: музиканти теж складають свої інструменти. Всі збиваються біля дверей і гардеробу.
Я раптом опиняюсь поруч з Ерною. Її кавалер, вимахуючи довгими руками, добувається до гардеробу, щоб узяти їй пальто. Ерна міряє мене крижаним поглядом.
— Ось де я тебе спіймала! Ти, мабуть, не сподівався?
— Ти мене спіймала? — спантеличено питаю я. — Навпаки, я тебе!
— Із ким! — веде вона далі, ніби не чує моєї відповіді.— З дівками з кафешантану! Не торкайся до мене! Хто зна, чого ти вже від них набрався!
Ніхто й не думав торкатися до неї.
— Я тут у справах, — кажу. — А ти? Як ти попала сюди?
— У справах! — глузливо сміється вона. — У справах! Хто ж помер?
— Опора держави, дрібний вкладник, — відповідаю я, гадаючи, що сказав дуже дотепно. — Його ховають тут щодня, але за надгробок йому править не хрест, а мавзолей, що зветься біржею.
— І такому марнотратникові ще й довіряють! — не вгаває Ерна. Моїх слів вона знов ніби й не чула. — Між нами все скінчено, пане Бодмере!
Георг і Різенфельд проштовхуються до гардеробу, щоб одержати свої капелюхи. Я бачу, що в захисті мені не щастить, і переходжу до нападу.
— Слухай! — кажу. — Хто мені ще сьогодні після обіду брехав, що не може виходити з дому, бо страшенно болить голова? І хто відразу після того опинився тут із гладким спекулянтом?
У Ерни біліє ніс.
— Осоружний віршомазе! — сичить вона, немов бризкає сірчаною кислотою. — Ти, мабуть, думаєш, що коли вмієш списувати вірші з померлих, то й сам чогось вартий? Навчися спочатку заробляти доволі грошей, щоб міг вивести на люди свою даму! А то вже остогид зі своїми прогулянками на лоно природи! "До шовкових стягів травня"! Ой, держіть мене, а то впаду!
"Шовкові стяги" — це цитата з вірша, якого я послав їй сьогодні після обіду. В мене холоне в душі, але я посміхаюся й кажу:
— Не викручуйся. Хто йде звідси додому з двома солідними комерсантами? А хто з кавалером?
Ерна вражено дивиться на мене.
— То я повинна вночі йти сама вулицею, як повія? За кого ти мене вважаєш? Думаєш, мені хочеться, щоб мене зачіпав кожен хам? Ти що, здурів?
— Тобі взагалі не треба було приходити сюди.
— Он як! Гляньте на нього! Він ще й наказуватиме мені! Забороняє виходити з дому, а сам вештається, де йому заманеться! А ще чого бажаєш? Щоб я тобі плела шкарпетки? — Вона в'їдливо сміється. — Сам п'є собі шампанське, а для мене вистачить і зельтерської води та пива чи дешевого молодого вина!
— Шампанське замовляв не я, а Різенфельд!
— Ну звичайно! Ти завжди невинний! Нікчемний учителю! Чого ти ще тут стовбичиш? Я тебе бачити не хочу! Не набридай мені більше!
Я такий розлючений, що насилу здобуваюся на слово. Підходить Георг і подає мені капелюха. Ернин спекулянт також з'являється біля неї, і вони виходять.
— Ти чув? — питаю я в Георга.
— Дещо чув. Навіщо сперечатися з жінкою?
— Я не хотів сперечатися.
Георг сміється. Він ніколи не буває п'яний, хоч би скільки видудлив.
— Не давай себе втягти в суперечку. Завжди програєш. Навіщо ти хочеш неодмінно мати слушність?