— Про це вона казала, але…
Ніж опускається. Я беру Гердину фотокартку, виходжу з-за обеліска й підступаю до Вацека.
— Ось так, — кажу я. — Тепер коліть мене скільки заманеться. А можна й поговорити. Чого ви хочете? Зарізати невинного?
— Ні, цього я не хочу, — помовчавши, відповідає Вацек. — Але ж…
Виявляється, що його нацькувала на мене вдова Конерсман. Те, що в цьому будинку вона вважає тільки мене здатним на таке, трохи тішить моє самолюбство.
— Чоловіче добрий, — кажу я. — Якби ви знали, чим у мене заклопотана голова, то не підозрювали б мене! А ще погляньте на її поставу. Нічого не помічаєте?
Вацек втуплює очі в Гердину фотокартку. На ній стоїть напис: "Коханому Людвігові від Герди". Що він може там ще помітити одним оком?
— Така сама, як у вашої дружини, — кажу я. — До речі, чи немає в неї широкого, як накидка, плаща іржаво-червоного кольору?
— Є,— відповідає Вацек, знову трохи загрозливо. — Звичайно, є, а що?
— Моя дама теж має такого плаща. Їх можна купити якого завгодно розміру в крамниці Макса Кляйна на Головній вулиці. На них саме тепер мода. Ну, а стара Конерсман підсліпувата. От вам і розгадка.
У старої Конерсман очі, як у яструба, але чому тільки не повірить чоловік-рогач, коли хоче повірити!
— Вона просто переплутала їх, — веду я далі.— Ця дама, що на картці, справді приходила до мене кілька разів. Має вона право прийти чи ні?
Я полегшую Вацекові завдання. Йому треба тільки сказати "так" або "ні". Навіть досить кивнути головою.
— Отож-бо, — кажу я. — І за це людину мало не заколюють уночі.
Вацек стомлено опускається на східці.
— Друже, мені від тебе теж добре перепало. Ось, глянь.
— Око ціле.
Вацек мацає загуслу чорну кров.
— Якщо ви й далі будете викидати такі коники, то скоро попадете на каторгу, — кажу я.
— Що я вдію? Така в мене вдача.
— Заколіть себе, коли вже вам так кортить когось колоти. Це врятує вас від багатьох неприємностей.
— Часом я й ладен би штрикнути себе ножем. Друже, що мені робити? Я до нестями люблю свою жінку, а сам їй осоружний.
Його слова зворушують мене. Я теж відчуваю втому й опускаюся на східці побіч нього.
— Це все через мою роботу, — з відчаєм каже Вацек. — Вона ненавидить запах крові, друже. Та коли весь час ріжеш коней, то й тхнеш кров'ю.
— А хіба у вас немає іншого костюма? Щоб переодягтися, коли ви йдете з різниці?
— Не можна переодягатися. Інші різники подумають, що я хочу бути кращим за них. Та й однаково запах залишиться. Його нічим не вибавиш.
— А якщо митися після роботи?
— Митися? — питає Вацек. — Де? У міській лазні? Вона ж зачинена, коли я о шостій ранку повертаюся з різниці.
— А в різниці немає душу?
Вацек хитає головою.
— Тільки шланг, щоб змивати долівку. А митися під шлангом уже надто холодно.
Я погоджуюся. Крижана вода в листопаді — невелика втіха. От коли 6 Вацек був Карлом Брілем, то не мав би такого клопоту. Карл узимку прорубує кригу на річці і плаває в ополонці разом зі своїми товаришами з клубу.
— А якби ви спробували користуватися туалетною водою? — питаю я.
— Теж не можна. Інші різники подумають, що я педераст. Ви не знаєте, які в нас у різниці люди!
— То, може, вам краще поміняти фах?
— Я нічого іншого не вмію робити, — похмуро каже Вацек.
— Спробуйте торгувати кіньми, — раджу я. — Це майже те саме, що різати їх.
Вацек тільки рукою махає. Якусь мить ми сидимо мовчки. Яке мені діло до нього, думаю я. І як йому можна допомогти? Ліза любить "Червоний млин". Вона не так закохана в Георга, як хоче когось кращого за свого різника.
— Вам треба стати справжнім кавалером, — кажу я нарешті.— Ви добре заробляєте?
— Непогано.
— То ви ще маєте можливість завоювати любов своєї дружини. Ходіть через день у лазню і придбайте новий костюм, який могли б носити тільки вдома. І ще кілька сорочок, одну-дві краватки. Можете ви купити все це?
Вацек обмірковує мою пораду.
— Ви вважаєте, що це допоможе?
Я згадую, як мене оцінювала поглядом пані Терговен.
— У новому костюмі краще себе почуваєш, — кажу. — Недавно я відчув це на собі.
— Справді?
— Справді.
Вацек зацікавлено дивиться на мене.
— Але ж ви бездоганно вбрані.
— Як на чию думку. На вашу — бездоганно, а на думку інших людей — ні. Я це помітив.
— Та невже? Давно?
— Сьогодні.
Вацек роззявляє рота.
— От тобі й на! То ми з вами майже брати! Диво, та й годі!
— Я десь читав, що всі люди брати. А як подивишся, що діється на світі, то стає ще дивніше.
— І ми мало не повбивали один одного, — радісно каже Вацек.
— Брати часто вбивають один одного.
Вацек підводиться.
— Завтра піду в лазню. — Він обмацує ліве око. — Власне, я вже й думав замовити собі мундир штурмовика. їх саме почали шити в Мюнхені.
— Гарно пошитий темно-сірий костюм кращий. У вашого мундира немає майбутнього.
— Щиро дякую, — каже Вацек. — Але я, мабуть, замовлю і костюм, і мундир. І не сердься на мене, друже, що я хотів тебе заколоти. Завтра я пришлю тобі за це добрячий шмат першокласної кінської ковбаси.
XXIV
— Чоловік-рогач, — мовить Георг, — це те саме, що їстівна свійська тварина, скажімо, півень чи кролик. Ти з задоволенням ласуєш ним, коли не знав його живим. Якщо ж ти ріс і грався з ним, годував і доглядав його, то треба бути дуже черствою людиною, щоб приготувати собі з нього печеню. Тому краще не знати рогачів особисто.
Я мовчки показую на стіл. Там між взірцями каменів лежить червона кінська ковбаса — подарунок Вацека. Сьогодні вранці він залишив її для мене.
— Ти їстимеш цю ковбасу? — питає Георг.
— Звичайно. У Франції я їв ще гіршу. Але ти не викручуйся! Ось на столі лежить Вацеків подарунок. І я стою перед дилемою.
— Тільки через свою любов до драматичних ситуацій.
— Гаразд, — кажу я. — Не заперечую. Але так чи інакше, я врятував тобі життя. Стара Конерсман шпигуватиме й далі. Чи варто тобі ризикувати?
Георг дістає з шафи бразільську сигару.
— Вацек тепер вважає тебе своїм братом, — каже він. — Тебе не мучить сумління?
— Ні. Він до того ще й нацист, а це скасовує таке однобічне братерство. Але припустімо, що він мій брат.
— Вацек і мій брат, — каже Георг, пускаючи білу хмарку диму в обличчя святої Катерини з пофарбованого гіпсу. — Ліза зраджує мене так само, як і його.