— Я залишаю камінь собі,— буркає він нарешті.— Шкода, що я вже заплатив за нього.
— Ми завжди можемо відкупити його.
— Он чого захотіли! Без зиску я його не продам. Залишу собі й спекулюватиму ним. Поставте його в гарному місці,— Кнопф занепокоєно виглядає у вікно. — А то ще піде дощ.
— Надгробки не бояться дощу.
— Що ви верзете! Тоді вони вже не нові. Я вимагаю, щоб мій ви поставили під дах. На солому.
— А чом би вам не поставити його собі в помешкання? — питає Георг. — Узимку він був би захищений і від холоду.
— Ви збожеволіли?
— Анітрохи. Є багато поважних людей, які навіть домовини тримають у помешканнях. Переважно святі і жителі Південної Італії. А чимало людей цілими роками використовують їх як ліжко. Он Вільке завжди спить у труні велетня, коли напивається так, що не може дійти додому.
— Нічого не вийде, — вирішує Кнопф. — Ті відьми не дадуть! Камінь залишиться тут! І щоб йому не було ніякої шкоди! Ви відповідаєте. Застрахуйте його! На свій кошт!
Мені набридає його фельдфебельський тон.
— А що, якби ви кожного ранку влаштовували огляд своєму надгробкові? — питаю я. — Чи він гаразд відполірований, чи рівняється на свого сусіда, чи добре втягує цоколь, чи кущі навколо нього стоять струнко. І, коли б ви наполягли на цьому, Генріх Кроль міг би щоранку, надягти мундир, доповідати вам, що надгробок готовий до огляду. Це б для нього напевне була втіха.
Кнопф похмуро дивиться на мене.
— На світі краще б велося, якби в нас дужче трималися прусської дисципліни, — відповідає він і гучно відригує.
Дух горілки з гуральні Ротша заповнює всю кімнату. Фельдфебель, мабуть, кілька днів нічого не їв. Він відригує ще раз, уже тихіше й мелодійніше, пронизує нас безжальним поглядом кадрового фельдфебеля у відставці, обертається, мало не падає, але все-таки втримується на ногах, упевнено перетинає подвір'я, виходить на вулицю й завертає ліворуч — до найближчої пивниці. В кишені в нього останні мільярди, які ще мала родина.
Герда стоїть біля спиртівки й підігріває голубці. Вона гола, тільки на ногах у неї зелені розтоптані капці й через праве плече перекинутий кухонний рушник у червону клітинку. Пахне капустою, смальцем, пудрою і парфумами, за вікном звисає червоне листя дикого винограду, а в кімнату заглядає голубими очима осінь.
— Як добре, що ти ще раз прийшов, — каже вона. — Завтра я вибираюся звідси.
— Вибираєшся?
Герда стоїть собі далі перед спиртівкою, невимушена й упевнена в принадності свого тіла.
— Еге ж, — відповідає вона. — А тебе цікавить це?
Вона обертається й дивиться на мене.
— Цікавить, Гердо, — кажу я. — І куди ж ти переїздиш?
— До готелю "Валгалла".
— До Едуарда?
— Так, до Едуарда.
Герда перевертає голубці.
— Ти маєш щось проти? — питає вона по хвилі.
Я дивлюся на неї. Що я можу мати проти? Я б хотів щось мати проти! На мить мені хочеться збрехати — проте я знаю, що Герда бачить мене наскрізь.
— У "Червоному млині" ти теж більше не виступатимеш? — питаю я.
— Я вже давно не виступаю в "Червоному млині". Ти просто не цікавишся цим. Ні, там я теж не виступатиму. З нашими заробітками можна з голоду померти. Я залишаюсь у місті.
— В Едуарда, — кажу я.
— Так, у Едуарда, — підтверджує Герда. — Він доручає мені бар. Працюватиму там.
— І мешкатимеш у "Валгаллі"?
— Так, мешкатиму у "Валгаллі", в кімнатці на горищі, и працюватиму у "Валгаллі". Я вже не така молода, як тобі здаюся, мені треба подбати про якесь постійне місце, поки не дійшло до того, що я вже ніде не зможу знайти ангажементу. З цирком теж нічого не виходить. Це була остання спроба.
— Ти ж іще багато років можеш діставати ангажемент, Гердо, — кажу я.
— Ти в цьому нічого не тямиш. Я знаю, що роблю.
Я дивлюся на червоне листя винограду, що погойдується за вікном, і почуваю себе дезертиром, хоч для цього. й немає підстав. Мої стосунки з Гердою були не глибші, як пригода дівчини з солдатом, що приїхав у відпустку, проте для одного з двох вони, мабуть, завжди важать трохи більше.
— Я хотіла тобі сама сказати це, — мовить Герда.
— Ти хотіла сказати, що між нами все скінчено?
Герда киває головою.
— Моя гра чесна. Едуард єдиний запропонував мені щось реальне — місце, і я знаю, що це таке. Я не хочу обдурювати його.
— Чому ж… — починаю я і замовкаю.
— Ти хочеш спитати, чому я сьогодні ще спала з тобою? — каже Герда. — А ти хіба не знаєш, що всі мандрівні артисти сентиментальні? — Вона раптом сміється. — Прощання з молодістю. Сідай до столу, голубці готові.
Герда ставить на стіл тарілки. Я поглядаю на неї, і мені раптом стає сумно.
— А що поробляє твоє велике небесне кохання? — питає вона.
— Нічого, Гердо. Нічого.
Вона кладе на тарілки голубці.
— Коли ти знову знайдеш собі якусь дівчину, не розповідай їй про свої інші зальоти. Розумієш?
— Так, — відповідаю я. — Пробач мені, Гердо.
— Ради бога, не патякай, а їж!
Я дивлюся на Герду. Вона їсть спокійно, діловито, обличчя в неї ясне й рішуче, вона змалку звикла бути незалежною, вона знає, чого їй можна сподіватися від життя, і змирилася з цим. Герда має все, чого бракує мені, я хотів би кохати її, хотів би, щоб життя було ясне й зрозуміле, хотів би знати про нього все, що треба, — не все до кінця, але те, що вже незаперечне.
— Знаєш, мені багато не треба, — каже Герда. — Малою мене дуже били, а потім я втекла з дому. Тепер мені остогид мій фах, і я хочу десь осісти. Едуард — не найгірше з того, що мені може трапитись.
— Він марнославний і скупий, — кажу я і відразу ж починаю сердитись на себе, що бовкнув таке.
— Коли думаєш одружитися з кимось, то краще хай він буде такий, ніж розхристаний і марнотратний.
— Ви думаєте одружитися? — вражено питаю я. — Ти справді віриш йому? Він використає тебе, а потім одружиться з дочкою якогось власника готелю, що має гроші.
— Він нічого мені не обіцяв. Я просто підписала з ним контракт на три роки. Працюватиму в барі. За три роки він помітить, що не зможе обійтися без мене.
— Ти змінилася, — кажу я.
— Дурнику! Просто мені треба було на щось зважитися.
— Скоро ти разом з Едуардом лаятимеш нас, бо ми ще й досі маємо ті дешеві талони.
— Скільки їх у вас іще є?
— На півтора місяця.