На цьому я спотикаюся. Що тоді? Хіба вона не поїде звідси? Хіба не з'явилась тут раптом мати — в хутряній накидці, з ледь чутним запахом парфумів, із ріднею десь на задньому плані і з претензіями на свою дочку? Хіба Ізабелла тоді не буде втрачена для мене, людини, яка не здатна навіть зібрати грошей на костюм? Може, я тому так і хвилююся? З тупого егоїзму, а все інше — тільки декорація?
Я заходжу до пивниці. Там сидять кілька шоферів, у хвилястому дзеркалі коло буфету я бачу видовжений відбиток свого обличчя, а в заскленій вітрині — з півдесятка черствих булочок із сардинами, які вже так висохли, що в них аж хвости позадиралися вгору. Я почуваю себе так, ніби в животі в мене бездонна, невситима прірва. Я випиваю чарку хлібної горілки, з'їдаю булочки з сардинами, потім беру ще кілька бутербродів із давнім засохлим швейцарським сиром; на смак він огидний, але я запихаю його в рот і заходжуюсь біля ковбасок, таких червоних, що, здається, вони ось-ось заіржуть, — та від цього я стаю тільки ще нещасніший і голодніший. У мене таке почуття, що я з'їв би весь буфет.
— Ну й апетит у вас, чоловіче добрий, — зауважує господар.
— Еге ж, — кажу я. — У вас ще є що-небудь?
— Горохова юшка. Густа горохова юшка, а коли ще накришити в неї хліба…
— Гаразд, давайте її сюди.
Я поглинаю юшку, і господар з власної волі приносить мені на додачу окраєць хліба, намащений смальцем. Я уминаю й хліб і почуваю себе ще голоднішим і нещаснішим, ніж був. Шофери зацікавлено дивляться на мене.
— Я колись знав чоловіка, який міг з'їсти за одним разом три десятки крутих яєць, — каже котрийсь із них.
— Не може такого бути. Він би зразу помер, це доведено наукою, — заперечує другий.
Ще один апостол науки! Я люто поглядаю на нього й питаю:
— А ви самі бачили, щоб хтось помер від цього?
— Це й так ясно.
— Нічого не ясно. Наукою доведено тільки те, що рано помирають шофери.
— Чому це?
— Від випарів бензину. Повільне отруєння.
Господар з'являється із чимось схожим на італійський салат. Досі він був сонний і млявий, а тепер запалився спортивною цікавістю. Звідки він узяв салат із майонезом — незрозуміло. Салат навіть свіжий. Мабуть, господар пожертвував частиною власної вечері. Я з'їдаю ще й салат і виходжу з пивниці. У шлунку в мене пече, він ніби й досі порожній, і на серці теж не полегшало.
Вулиці сірі, тьмяно освітлені. І скрізь стоять жебраки. Це не ті жебраки, що були колись, — це інваліди, хворі на трясучку, безробітні і старі, тихі люди, обличчя в яких ніби зліплені з безбарвного зім'ятого паперу. Мені раптом стає соромно, що я так безглуздо нажирався. Коли б я все те, що поглинув у пивниці, віддав двом чи трьом із них, вони б хоч один вечір були наїдені, а я однаково не відчував би себе голоднішим, ніж тепер. Я дістаю з кишені решту грошей і роздаю жебракам. їх залишилось у мене небагато, та я й не збіднію від цього: завтра о десятій годині ранку оголосять новий курс долара, і вони стануть на четвертину дешевші, ніж сьогодні. Восени скоротечні сухоти в німецької марки розвиваються вдесятеро швидше. Жебраки знають це і відразу зникають, бо дорога кожна хвилина: ціна тарілки юшки може за годину підскочити на кілька мільйонів марок.
Усе залежить від того, чи господареві завтра треба буде знов закупляти продукти, чи ні,— і ще від того, чи він ділок, чи й сам жертва інфляції. Коли господар жертва, то для ще дрібніших жертв він просто манна небесна, бо завжди запізнюється підвищувати ціни.
Я йду далі. З міської лікарні виходить кілька чоловік. Вони ведуть жінку, в якої права рука покладена в лубок і високо забинтована. Від жінки тхне ліками. Лікарня стоїть у темряві, ніби фортеця світла. Світяться майже всі вікна: мабуть, кожна палата заповнена. Під час інфляції вмирає багато людей. Нам це теж відомо.
На Головній вулиці я завертаю ще до бакалійної крамнички, яка часто буває відчинена довше, ніж інші. У нас угода з господинею крамнички. Ми поставили її чоловікові надгробок середньої величини і за це маємо право набрати в її крамниці на шість доларів товарів, розраховуючись за них марками за курсом долара на друге вересня. Це продовжена форма товарообміну. Зрештою, обмін уже давно в моді. Міняють старі ліжка на канарок і різні дрібнички, порцеляну на ковбасу, коштовності на картоплю, меблі на хліб, піаніно на шинку, використані леза для гоління на лушпиння з овочів, старі хутра на перешиті військові шинелі, речі померлих на харч. Георг місяць тому мав нагоду придбати майже новий смокінг, коли продавав надломлену мармурову колону на постаменті, але з важким серцем відмовився від нього тільки через свою забобонність: він думає, що в речах померлого довгий час залишається щось від колишнього господаря. Вдова запевняла його, що віддавала смокінг у хімічну чистку і пара хлору вигнала з кожної згортки все, що залишилось від небіжчика. Георг довго вагався, бо смокінг був саме на нього, але все ж таки відмовився.
Я натискую на ручку. Крамниця замкнена. Ну звичайно, думаю я і. голодними очима дивлюся на виставлені у вітрині товари. Потім стомлено рушаю додому. На подвір'ї лежить шість невеликих плит з пісковику. Вони ще незаймані, на них не видовбано імен. їх виготовив Курт Бах. Правда, це образа для його хисту — виконувати звичайну каменярську роботу, та поки що в нас немає замовлень на левів і на пам'ятники полеглим, тому Курт виготовляє на запас маленькі дешеві плити, які нам завжди потрібні, а надто тепер, восени, коли, як і навесні, люди мертимуть, як мухи. Про це подбають грип, голод, погана їжа й нестача сили опору в організмі.
За дверима Кнопфової квартири приглушено цокотять машинки. Крізь скляні шибки в дверях із кімнати, де шиють жалобні сукні, видно світло. Вікно в кімнаті старого Кноп-фа темне. Мабуть, він уже помер. Треба було б поставити йому на могилу чорний обеліск, думаю я, цей зловісний кам'яний палець, що показує на небо. Для Кнопфа він був другою вітчизною, а продати цього чорного звинувача не могли вже два покоління Кролів.
Я йду в контору.
— Заходь сюди! — гукає Георг зі своєї кімнати, зачувши мої кроки.
Я відчиняю двері і вражено зупиняюся. Георг, як завжди, сидить у кріслі, розіклавши перед собою ілюстровані журнали. "Літературний гурток елегантного світу", членом якого він є, саме прислав йому нову пайку споживи. Та це ще не все. Георг сидить у смокінгу, в накрохмаленій сорочці і навіть у білому жилеті — достоту малюнок з журналу "Неодружений джентльмен".