Кнопфа несуть до кімнати.
— Цього й слід було сподіватися, — каже Георг Брюгема-нові.— Як усе сталося?
Брюгеман хитає головою.
— Не маю уявлення. Він саме виграв заклад у якогось чоловіка з Мюнстера. Вгадав, що одну горілку взято із "Шпатенброя", а другу — з пивниці "Квітка". Чоловік із Мюнстера привіз горілку в машині. Я був свідком. Коли він уже витягав гаманця, Кнопф раптом зблід і вкрився потом. За хвилину він уже лежав на землі, корчився, блював і вив. Решту ви бачили самі. І знаєте, що найгірше? Той тип із
Мюнстера в метушні накивав п'ятами, не заплативши програшу. І ніхто його не знає, а ми так заморочилися, що не подивились на номер його машини.
— Жахлива, звичайно, подія, — каже Георг.
— Як на чий погляд. Доля, я б сказав.
— Доля, — втручаюся я. — Коли ви, пане Брюгемане, хочете якось запобігти своїй долі, то не повертайтеся назад по Гакенштрасе. Вдова Конерсман стежить за рухом на вулиці з позиченим для цієї мети ліхтариком в одній руці і з пляшкою, замість зброї, в другій. Правда ж, Лізо?
Ліза жваво підтакує мені.
— І то не порожня пляшка, а з пивом. Коли вона лусне у вас на голові, ваш запал відразу охолоне.
— От чорті — каже Брюгеман. — А як звідси вийти? Це не глухий кут?
— На щастя, ні,— відповідаю я. — Можна вийти садками на Бляйбтройштрасе. Раджу вам якнайшвидше забиратися звідси, бо починає світати.
Брюгеман зникає. Генріх Кроль оглядає, чи не пошкоджений обеліск, і теж іде спати.
— Отака людина, — узагальнює Вільке, киваючи на Кнопфові вікна й на сад, де зник Брюгеман, і рушає сходами назад до своєї майстерні. Мабуть, цієї ночі він там просто ночує, а не працює.
— У вас знов був спіритичний сеанс із квітками? — питаю я.
— Ні, але я замовив собі книжки про це явище.
Пані Кроль давно втекла, бо раптом похопилася, що забула вставити свою щелепу. Курт Бах пасе очима знавця Лізині голі засмаглі плечі, але, не побачивши з її боку заохочення, нарешті йде геть.
— Старий помре? — питає Ліза.
— Мабуть, — відповідає Георг. — І так диво, що він і досі живий.
Із Кнопфової квартири виходить лікар.
— Ну, що в нього? — питає Георг.
— Печінка. Вона давно відслужила йому. Не думаю, що цього разу старий викрутиться. Це вже кінець. День-два, більше він не протягне.
У дверях з'являється пані Кнопф.
— Отже, ні краплі алкоголю! — каже їй лікар. — Ви обшукали його спальню?
— Аякже, пане лікарю, і я, і дочки. Ми знайшли ще дві пляшки цього чортового пійла. Ось.
Вона показує пляшки, відкорковує їх і хоче вилити горілку.
— Стривайте, — кажу я. — Це вже зайве. Головне, аби вони не потрапили до Кнопфа, правда, пане лікарю?
— Авжеж.
Від пляшок лине міцний запах доброї горілки.
— Що ж мені з ними робити? — каже пані Кнопф. — Вія скрізь знайде їх. У нього ж нюх, як у собаки.
— Ми вас звільнимо від цього клопоту.
Пані Кногіф вручає мені й лікареві по пляшці.
Лікар поглядає на мене.
— Що одному ліки, те іншому смерть, — каже він і прощається з нами.
Пані Кнопф зачиняє двері. На подвір'ї залишаємося тільки ми втрьох — я, Ліза й Георг.
— Лікар також вважає, що він помре? — питає Ліза.
Георг киває головою. В темряві його пурпурова піжама здається чорною. Ліза щулиться від холоду, але не йде додому.
— Ну, бувайте, — кажу я і залишаю їх самих.
Згори я бачу вдову Конерсман, що, ніби тінь, стовбичить біля свого будинку. Вона й досі чигає на Брюгемана. За хвилину я чую, як унизу хтось тихо причиняє двері. Я дивлюся у темряву і думаю про Кнопфа. Потім згадую Ізабеллу. Вже зовсім сонний, я помічаю, що вдова Конерсман перетинає вулицю. Вона, певне, думає, що Брюгеман сховався, і шукає його з ліхтариком на нашому подвір'ї. На підвіконні в мене й досі лежить стара ринва, якою я раніше лякав Кнопфа. Тепер я вже майже жалкую, що так пожартував із ним, але, побачивши, як подвір'ям кружляє пучок світла, не витримую. Я обережно нахиляюся до ринви.
— Хто тут турбує мене? — глухо кажу я й зітхаю.
Вдова Конерсман зупиняється, мов укопана. Потім тремтливий промінь починає швидко кружляти подвір'ям і по надгробках.
— Хай змилосердиться господь і над твоєю душею! — шепочу я.
Я б залюбки побалакав із нею так, як Брюгеман, але стримуюся, бо на те, що я їй тепер сказав, вдова Конерсман не зможе нікому поскаржитись, якщо й збагне, в чім річ.
Та вона нічого не може збагнути. Вона скрадається попід стіною на вулицю і там уже чимдуж мчить до своїх дверей. Я ще чую, як вона гикає з переляку. Потім знову стає тихо.
XXI
Я обережно спроваджую колишнього листоношу Рота — низенького чоловіка, що під час війни розносив у нашому кварталі листи. Рот був людиною вразливою і дуже журився, що йому тоді часто доводилося бути вісником лиха. Поки був мир, люди завжди зустрічали його радісно, коли він приносив пошту; та ось почалася війна, і його поява стала лякати людей. Рот приносив повістки тим, кого брали в армію, і конверти зі страшним повідомленням: "Загинув на полі бою". Що далі тривала війна, то частіше Рот приносив їх, і його поява викликала горе, прокльони й сльози. А коли йому якось випало вручити страшний конверт самому собі, а через тиждень іще один, листоноша не витримав і збожеволів. У нього було тихе божевілля, і поштовому управлінню довелося виплачувати йому пенсію. Отже, в роки інфляції Рот, як і багато інших, був приречений на голодну смерть, бо пенсії завжди підвищували надто пізно.
Якісь знайомі подбали про самітного старого, й через кілька років Рот знову почав виходити надвір, хоч так і залишився божевільним. Рот думає, що він і досі листоноша, й ходить вулицями у своїй старій поштарській кепці, розносячи людям вісті. Але після всіх тих страшних повідомлень він вирішив приносити тільки добрі вісті. Рот, де лише може, збирає старі конверти й листівки і потім каже, що то листи з російських таборів військовополонених. Усі, кого вважали померлими, виявилися живими, каже він, вручаючи такого листа. Вони не вбиті. І скоро повернуться додому.
Я розглядаю листівку, яку він щойно тицьнув мені в руку. Це якесь допотопне друковане запрошення взяти участь у прусській багаторозрядній лотереї. Тепер, у часи інфляції, таке запрошення здається безглуздим жартом. Рот, певне, знайшов його десь на смітнику. Запрошення адресоване якомусь різникові Заку, що давно вже помер.