XX
— Хочеш побачити одну річ, що хвилює майже так само, як картина Рембрандта? — питає Георг.
— Ну що ж, показуй!
Георг розгортає хусточку, і на стіл, брязнувши, щось падає. Я не відразу пізнаю, що то. Ми схвильовано дивимося на нього. Це золота монета в двадцять марок. Востаннє я бачив таку ще до війни.
— От були часи! — кажу я. — Панували мир і безпека, за образу його величності ще садовили до в'язниці, "Сталевого шолома" ніхто й не знав, наші матері носили корсети й блузки з високими комірцями на китовім вусі, банк ретельно сплачував відсотки, марка була недоторканна, як сам господь бог, чотири рази на рік люди собі спокійно стригли купони державних позик, а їхню вартість сплачували золотом. Дай я поцілую тебе, о блискучий символе минулих літі
Я зважую на долоні золоту монету. На ній зображено Вільгельма Другого, що тепер у Голландії пиляє дрова й відпускає собі еспаньйолку. На монеті він ще з хвацько підкрученими вусами, які тоді називалися "Мету досягнуто". І Я справді досягнуто.
— Звідки вона в тебе? — питаю я.
— Від однієї вдови, що отримала в спадок цілу скриньку таких монет.
— Господи милосердний! Скільки ж така монета тепер коштує?
— Чотири мільярди паперових марок. Невеличкий будинок або десяток розкішних жінок. Цілий тиждень у "Червоному млині". Восьмимісячна пенсія інваліда війни.
— Годі…
Входить Генріх Кроль у смугастих штанях з велосипедними защіпками.
— Це, певне, звеселить вашу вірнопідданську душу, — кажу я і підкидаю в повітря золоту монету.
Генріх підхоплює її і дивиться на неї вологими очима.
— Його величність… — схвильовано мурмоче він. — Які були часи! Ми мали власну армію!
— Для кого добрі, а для кого й погані,— зауважую я.
Генріх кидає на мене обурений погляд.
— Не будете ж ви заперечувати, що тоді було краще, ніж тепер?
— Можливо!
— Не можливо, а безперечно! У нас був лад, тверда валюта, не було безробітних, економіка процвітала, ми були народом, який усі поважали. Чи ви і з цим не згодні?
— Цілком згоден,
— Ну от! А що ми тепер маємо?
— Безладдя, п'ять мільйонів безробітних, дуту економіку, до того ж ми переможений народ, — відповідаю я.
Генріх спантеличений. Він не думав, що я так легко погоджуся з ним.
— Ну от, — знов каже він. — Тепер ми сидимо в лайні, а тоді купались, як сир у маслі. Висновки з цього ви, мабуть, можете зробити й самі?
— Не впевнений. Які ж саме?
— З біса прості! Треба, щоб у нас знов був кайзер і солідний національний уряд!
— Стривайте! — кажу я. — Ви забули одне дуже важливе слово: "тому". А в ньому все лихо. Саме через нього сьогодні мільйони людей, схожих на вас, задерши хоботи, трублять таку нісенітницю. Коротке слово "тому".
— Що? — питає Генріх, нічого не розуміючи.
— "Тому"! — ще раз кажу я. — Вся справа в слові "тому"! Ми маємо п'ять мільйонів безробітних, інфляцію і нас переможено тому, що до того в нас був обожнюваний вами національний уряд! Тому, що той уряд, охоплений манією величності, розпочав війну! Тому, що він ту війну програв. Отож ми й сидимо тепер у лайні! Тому, що той уряд складався з ваших улюблених бовдурів і опудал у мундирах! І не повертати їх треба, щоб усе налагодилось, а, навпаки, пильнувати, щоб вони не повернулися, тому що вони знову втягнуть нас у війну і посадять у лайно. Ви й ваші однодумці кажете: колись було добре, а тепер погано, повернімо колишній уряд! А насправді нам тепер погано тому, що ми мали такий уряд, отже, його треба послати під три чорти! Зрозуміло? Вся справа в слові "тому"! А ваші однодумці радо забувають про це! Тому!
— Дурниці! — розлючено реве Генріх. — Ви комуніст!
Георг вибухає шаленим реготом.
— Для Генріха кожен, хто не належить до крайніх правих, — комуніст.
Генріх випинає груди, готуючись до відсічі. Зображення кайзера додало йому сили. Але тієї миті заходить Курт Бах.
— Пане Кролю, — звертається він до Генріха, — ангел має стояти з правого чи з лівого боку від напису: "Тут спочиває бляхар Кварц"?
— Що?
— Ангел на пам'ятнику для Кварца.
— Звичайно, з правого, — каже Георг. — Ангели завжди стоять з правого боку.
Генріх із національного пророка знову стає торговцем надмогильними пам'ятниками.
— Я йду з вами, — невдоволено каже він і кладе золоту монету на стіл.
Курт Бах бачить її і бере в руки.
— От були часи, — мрійливо каже він.
— І для вас також, — зауважує Георг. — Чим же вони для вас були гарні?
— То ж були часи вільного мистецтва! Хліб коштував пфеніги, чарка горілки — п'ять пфенігів, життя було сповнене ідеалів, а якщо ти ще мав у кишені кілька отаких монет, то міг собі поїхати в обітовану землю Італію, не боячись, що, коли повернешся, вони вже нічого не будуть варті.
Бах цілує орла на монеті, кладе її на стіл і знов стає старший на десять років.
Вони з Генріхом зникають. Виходячи, Генріх надає своєму ситому обличчю загрозливого виразу й вигукує:
— Шо покотяться голови!
— Що він сказав? — здивовано питаю я Георга. — Це ж улюблена фраза Вацека! Чи, може, ці два родичі з двох ворожих таборів побраталися?
Георг задумливо дивиться вслід Генріхові.
— Можливо, — каже він. — Але якщо так, то це вже небезпечно. І знаєш, що найгірше? Вісімнадцятого року Генріх був завзятим противником війни. А тепер він забув геть усе, що спонукало його засуджувати війну, і вона знов стала для нього веселою пригодою. — Георг ховає золоту монету в кишеню жилета. — Все пережите стає пригодою. Аж гидко, як подумаєш про це! І чим жахливішим воно було, тим привабливішим здається згодом. Правду про війну могли б сказати лише мертві: тільки вони пережили її до кінця.
Він дивиться на мене.
— Пережили? — перепитую я. — Перемерли!
— Вони і ті, хто не забуває про це, — веде він далі.— Але таких мало. Наша проклята пам'ять — як решето. Вона хоче вижити. А вижити можна, тільки про все забувши. — Він надягає капелюха. — Ходімо, побачимо, які часи нагадає золота монета Едуардові Кноблоху.
— Ізабелло! — здивовано вигукую я.
Вона сидить на терасі перед корпусом для невиліковних хворих. Від тієї тремтливої, змученої істоти, яку я бачив останнього разу, не залишилося й сліду. Очі в неї ясні, обличчя спокійне, вона ще кіколи не здавалася мені такою вродливою, як тепер, — хоч, може, це тому, що останнього разу все було навпаки.