— Я маю деякий досвід.
Верніке махає рукою.
— Не пишайтеся тим, що були на війні! Те, що ви знаєте, не стосується метафізичної проблеми співчуття, а лише загального ідіотизму, властивого людській природі. Велике співчуття починається десь-інде і кінчається теж десь-інде — поза такими скигліями, як ви, і поза такими торговцями розрадою, як Бодендік…
— Ну добре, надлюдино, — кажу я. — Але хіба це дає вам право викликати, коли вам заманеться, у головах тих, що тут сидять, муки пекла, чистилища чи повільної смерті?
— Право? — каже Верніке з безмежною зневагою. — Наскільки приємніший чесний убивця за такого поборника права, як ви! Що ви знаєте про право, сентиментальний схоластику? Ще менше, ніж про співчуття!
Він підіймає чарку, посміхається і спокійно дивиться в темне вікно. Золотаве електричне світло, падаючи на темно-руді та барвисті спинки книжок, стає ще золотавішим. Воно ніде не здається таким коштовним і символічним, як тут, нагорі, де ніч — це ще й полярна ніч свідомості.
— Ні те, ні те не передбачене еволюцією світу, — кажу я. — Та я не можу з цим змиритися, і якщо ви вважаєте це ознакою людської неповноцінності, то я б хотів залишитись таким на все життя.
Верніке підводиться, бере з вішалки капелюха, надягає його, потім скидає і розкланюється переді мною. Тоді вішає капелюха і знов сідає до столу.
— Хай живе добро і краса! — вигукує він. — Саме це я мав на увазі. Ну, а тепер гайда звідси! Мені пора починати вечірній обхід.
— Ви не можете дати Женев'єві Терговен якогось снодійного? — питаю я.
— Можу, але воно її не вилікує.
— Чому ви хоч сьогодні не дасте їй трохи відпочити?
— Я дам їй відпочити. І снодійне дам. — Він підморгує мені.— Сьогодні ви допомогли їй більше, ніж цілий консиліум лікарів. Щиро дякую.
Я недовірливо дивлюся на нього. Хай йому біс із його дорученнями! Хай йому біс із його коньяком! Хай йому
біс із його сентенціями, які він виголошує, наче сам господь бог!
— Сильного снодійного, — кажу я.
— Найкращого, яке тільки є. Ви коли-небудь були на Сході? В Китаї?
— Як я міг бути в Китаї?
— А я був, — каже Верніке. — До війни. Саме коли там була повідь і голод.
— Так, — кажу я. — Можу собі уявити, що ви тепер скажете, і тому нічого не хочу слухати. Я вже доволі начитався про це. Ви зараз же підете до Женев'єви Терговен? У першу чергу?
— У першу чергу. І заспокою її.— Верніке сміється. — А натомість трохи потурбую її матір.
— Чого тобі треба, Отто? — питаю я. — Сьогодні я не маю настрою сперечатися про розмір од! Іди до Едуарда!
Ми сидимо в келії поетів. Я прийшов сюди, щоб не думати про Ізабеллу, але раптом усе тут стає мені огидним. Кому потрібна ця гра в рими? Світ сходить страхом і кров'ю. Це страшенно банальний висновок, я знаю, та, крім того, й хибний, проте я вже стомився без кінця ловити себе на драматизованих банальностях.
— Ну, що таке? — питаю я.
Отто Бамбус дивиться на мене, як сова, що наїлася сколотин.
— Я був там, — докірливо каже він. — Ще раз. Спершу ви туди женете людину, а потім не хочете й чути ні про щоі
— Так завжди буває в житті. Де ж ти був?
— На Банштрасе. В борделі.
— Ну то й що? — питаю я неуважно. — Ми були там усі й заплатили за тебе, а ти втік. Що ж нам, пам'ятник тобі за це поставити?
— Я був там ще раз, — каже Отто. — Сам. Та вислухай же нарешті мене!
— Коли?
— Після вечора в "Червоному млині".
— Ну і як? — байдуже питаю я. — Ти знов відступив перед фактами життя?
— Ні,— каже Отто, — цього разу не відступив.
— Моє шанування! Це була Залізна Кобила?
Бамбус червоніє.
— Хіба не однаково?
— Навіщо ж ти завів про це мову? — кажу я. — Ніби ти єдиний спізнав таке. Багато чоловіків на світі сплять із жінками.
— Ти не розумієш мене. Справа в наслідках.
— У наслідках? Я певен, що Залізна Кобила не хвора. Люди зразу уявляють собі бозна-що, особливо спочатку.
Отто болісно кривиться.
— Та я не про те! Ти ж розумієш, чому я пішов туди. В мене з обома циклами все було добре, а надто з "Жінкою в багряному", але я думав, що мені треба ще більшого натхнення. Хотів закінчити цикл, поки повернуся в село. Тому й пішов ще раз на Банштрасе. Цього разу все було як слід. І уяви собі, відтоді мене як зурочили! Не можу писатиі Ні рядка! Наче хтось замовив! А я ж сподівався, що буде навпаки!
Я сміюся, хоч мені сьогодні зовсім не до сміху.
— Така доля митців, хай їй біс!
— Добре тобі сміятися, — схвильовано каже Бамбус. — А мені біда! Одинадцять сонетів цілком готові, а на дванадцятім отаке лихо! Просто нічого не виходить! Немає уяви! Кінець! Що хочеш, те й роби!
— Це прокляття кожного, задоволеного бажання, — зауважує Гунгерман, підходячи до нас. Він, мабуть, знає, про що йдеться. — Потім уже нічого не лишається. Голодний мріє про їжу, а для ситого вона огидна.
— Він знов зголодніє, і мрії повернуться, — кажу я.
— У тебе повернуться, а в Отто ні,— мовить Гунгерман, дуже задоволений. — Ти поверхова, нормальна людина, а Отто — глибока натура. Він замінив один комплекс на інший. Не смійся, йому як поетові, мабуть, кінець. Це, так би мовити, похорон у домі терпимості.
— Я спустошений, — безнадійно каже Отто. — Спустошений як ніколи. Я підірвав себе. Де мої мрії? Задоволення бажання — ворог самого бажання. Я повинен був про це знати!
— Напиши про це, — раджу я.
— Непогана думка! — Гунгерман дістає нотатника. — Між іншим, вона вже в мене була. Та й тема ця не для Отто. В нього стиль не досить суворий.
— Він може втілити її в елегію або в ламентацію. Космічна скорбота, зірки падають, мов золоті сльози, сам бог схлипує, бо це ж він так безглуздо створив світ, осінній вітер, ніби арфа, награє реквієм…
— Який збіг думок, — каже Гунгерман і швидко пише.—
Саме це і майже такими словами я говорив тиждень тому. Моя дружина може посвідчити.
Отто нашорошує вуха.
— Та ще й боїшся, що, може, заразився, — каже він. — Через скільки це можна помітити?
— Коли трипер, то через три дні, а коли люес, то через місяць, — швидко відповідає зразковий чоловік Гунгерман.
— Нічим ти не заразився, — кажу я. — Сонети не заразиш люесом. Але ти можеш використати свій настрій. Спрямуй кермо у протилежний бік! Коли не можеш оспівувати кохання — ганьби його! Замість гімну жінці в багряному й пурпуровому напиши саркастичну скаргу. З зірок капав гній, Йов — мабуть, перший сифілітик — лежить весь у виразках на уламках всесвіту, кохання — дволикий Янус: з одного боку на обличчі солодка усмішка, а з другого — роз'їдений хворобою ніс…