Жінка киває головою і переводить погляд на мене.
— А надгробок? Коли ви його привезете?
— Коли хочете. Взагалі їх ставлять через кілька місяців після похорону.
— А тепер не можна?
— Чому ж ні? Але краще почекати. За якийсь час могила осяде, і тоді його однаково доведеться переставляти.
— Он як, — каже жінка. Зіниці в неї немов починають тремтіти. — Все-таки ми хотіли б отримати надгробок тепер. А не можна… не можна поставити його так, щоб він не осів?
— Для цього довелося б робити спеціальний фундамент під нього. Ще до похорону. Ви згодні?
Жінка киває головою.
— Нехай на могилі будуть їхні імена. Щоб вони не лежали просто так. Краще, щоб відразу були вибиті на пам'ятнику імена.
Вона лає мені номер місця на цвинтарі.
— Я хотіла б також відразу розрахуватися, — каже вона. — Скільки він коштує?
Жінка знов дістає шкіряного гаманця. Трохи зніяковівши, як і Вільке, я називаю ціну.
— Тепер усе рахують на мільйони й мільярди, — додаю я.
Дивно: інколи з того, як людина складає гроші, можна побачити, чесна вона чи ні. Жінка розгортає банкноту за банкнотою і кладе їх на стіл біля взірців граніту й вапняку.
— Ми відкладали гроші їм на школу, — каже вона. — Тепер їх уже давно не вистачило б… а на похорон іще якраз стане…
— Про це не може бути й мови! — каже Різенфельд. — Ви взагалі уявляєте собі, скільки коштує чорний шведський граніт? Його привозять зі Швеції, юначе, і платять за нього не векселями в німецьких марках, а іноземною валютою! Шведськими кронами! В нас його залишилося лише кілька брил, для друзів! Останні! Вони серед інших каменів — усе одно, що блакитні діаманти серед самоцвітів. Один я даю вам за вечір, проведений з пані Вацек, але два! Ви збожеволіли? З таким самим успіхом я міг би вимагати від Гінденбурга, щоб він став комуністом!
— Чудова думка.
— Отож! Будьте скромні й не намагайтеся витягти з мене більше, ніж ваш господар. Оскільки ви одночасно й кур'єр фірми, і начальник контори, то вам нічого дбати про підвищення.
— Безперечно, нічого. Я роблю це тільки з любові до граніту. Навіть з платонічної любові. Сам я не буду вже його продавати.
— Не будете? — перепитує Різенфельд, наливаючи собі чарку горілки.
— Не буду. Я надумав змінити фах.
— Знов? — Різенфельд ставить своє крісло так, щоб бачити Лізине вікно.
— Цього разу насправді.
— Підете вчителювати?
— Ні,— кажу я. — Стільки наївності в мене вже немає. І самовпевненості також. Ви часом не знаєте якогось місця? Ви ж скрізь буваєте.
— Якого саме? — байдуже питає Різенфельд
— Та однаково. Аби десь у великому місті. Хай навіть кур'єром у газеті.
— Залишайтесь тут, — каже Різенфельд. — Вам личить ця робота. Мені бракуватиме вас. А чому ви хочете втекти звідси?
— Я й сам не можу пояснити. Коли б міг, то не відчував би, що конче мушу виїхати звідси. І я й не завжди відчуваю це, тільки час від часу. Але тоді вже відчуваю так гостро, що хай йому чорт.
— А тепер воно у вас є?
— Тепер є.
— Боже мій! — каже Різенфельд. — Вас іще тягтиме сюди, ось побачите.
— Безперечно. Тому я й хочу виїхати.
Різенфельд раптом здригається, ніби схопився мокрою рукою за електричний провід. Це Ліза вмикає в своїй кімнаті світло й підходить до вікна. Вона, мабуть, не бачить нас у темній конторі і спокійно скидає блузку. Під блузкою на ній немає нічого.
Різенфельд гучно сопе.
— О небо, які груди! Можна спокійно поставити на них кухоль пива, і він не впаде!
— Теж непогана думка! — кажу я.
Очі в Різенфельда палають.
— Пані Вацек завжди з'являється в такому вигляді?
— Вона досить-таки безтурботна. Адже її звідси ніхто не бачить, крім нас, звичайно.
— Слухайте! — каже Різенфельд. — І ви хочете відмовитись від такого місця? Не будьте йолопом.
— Хочу, — кажу я.
Різенфельд, ніби індіанець у Вюртемберзькому театрі, скрадається до вікна, тримаючи в одній руці чарку, а в другій — пляшку з горілкою.
Ліза розчісує коси.
— Я колись хотів бути скульптором, — каже Різенфельд, не зводячи погляду з вікна. — Для такої варто було б! От чорт, чого ми тільки не прогавлюємо в житті!
— Ви хотіли б бути скульптором на граніті?
— До чого тут граніт?
— Бо коли працювати з гранітом, модель швидше постаріє, ніж ви зробите скульптуру, такий він твердий, — кажу я. — 3 вашим темпераментом ви могли б працювати хіба що з глиною. А то після вас залишилися б тільки незакінчені твори.
Різеяфельд аж стогне. Ліза скинула спідницю, але відразу ж вимкнула світло і вийшла до другої кімнати. Господар оденвальдських заводів ще якийсь час стоїть біля вікн&, потім обертається.
— Добре вам! — бурчить він. — У вас не сидить демон. А щонайбільше ягня.
— Мерсі,— кажу я. — У вас також сидить не демон, а цап! Що ви ще скажете?
— Ви не передасте від мене листа? — питає Різенфельд.
— Кому?
— Пані Вацек! А кому ж?
Я мовчу.
— Я пошукаю для вас місця, — каже цей невдалий претендент у скульптори, що аж трохи спітнів від хвилювання.
Я мовчки дивлюся на нього. Я залишусь вірним Георгові, як нібелунг, коли навіть це коштуватиме мені майбутнього.
— Я пошукав би його для вас і задарма, — лицемірно каже Різенфельд.
— Я знаю. Але навіщо вам писати листа? — кажу я. — Листи ніколи не допомагають. До того ж ви сьогодні їдете. Відкладіть цю справу до других своїх відвідин.
Різенфельд допиває горілку.
— Може, вам мої слова здадуться смішними, але такі речі ніхто не любить відкладати.
Раптом двері Вацекового будинку відчиняються, і на вулицю виходить Ліза. На ній вузький чорний костюм і черевички на височезних підборах. Таких підборів я ще ніколи не бачив. Різенфельд помічає її одночасно зі мною. Він хапає зі столу свого капелюха й кидається надвір.
— Яка нагода!
Я бачу, як він вилітає на вулицю. За мить він уже галантно крокує побіч Лізи, тримаючи капелюха в руках. Ліза двічі озирається навколо. Потім обоє зникають за рогом. Я міркую, чим усе це скінчиться. Георг Кроль, звичайно" потім розповість мені. Можливо, цей улюбленець долі вимантачить у Різенфельда ще один пам'ятник зі шведського граніту.
Подвір'ям іде трунар Вільке.
— Може, посидимо сьогодні ввечері в мене? — гукає він у вікно.
Я погоджуюсь, бо й сподівався, що він запросить мене.