— Чого? Чого ти боїшся?
Я не відповідаю. Страх раптом зникає. Ізабеллині сіро-сині холодні губи притискаються до мого обличчя, вся вона — як шматок криги, мене трусить холодна лихоманка, стягує шкіру, лише голова палає. Я відчуваю Ізабеллині зуби, вона — стрункий звір, що зіп'явся на задні ноги, привид, дух, зітканий із місячного світла й жаги, живий мрець із холодною шкірою і холодними губами. В мені борються жах і недозволена хіть. Нарешті я силоміць відриваю її від себе й відштовхую так, що вона падає…
Ізабелла не підводиться. Вона зіщулилась на землі, як біла ящірка, і сичить у вічі мені прокльони й образи — цілий потік брудної лайки візників, солдатів і повій, лайки, яку я навіть не всю знаю, образ, що вражають, як удар ножем чи нагайкою. Я й гадки не мав, що вона знає такі слова, — на них відповідають тільки кулаками.
— Заспокойся, — кажу я.
Ізабелла регоче.
— "Заспокойся", — передражнює вона мене. — Це все, що ти вмієш! "Заспокойся"! Іди під три чорти! — сичить вона раптом голосніше. — Геть звідси, нікчемо! Євнуху!..
— Цить, — сердито кажу я, — а то…
— Що — "а то"? Та спробуй же! — Вона безсоромно вигинається дугою, впершись руками в землю і зневажливо скрививши рота.
Я дивлюся на неї. Я мав би відчути відразу, проте не відчуваю. Незважаючи на цю непристойну позу, на все, що вона робить і каже, Ізабелла не здається розпусною. В ній є щось відчайдушне, дике й невинне, я кохаю її, мені хочеться взяти її на руки, як дитину, й віднести звідси, але я не знаю куди. Підіймаю свої руки — вони важкі, мов налиті свинцем. І я почуваю себе розгубленим, безпорадним провінційним міщанином.
— Забирайся геть! — шепоче Ізабелла, й далі лежачи на землі.— Геть звідси! Геть! І ніколи більше не приходь! Посмій тільки прийти, немічне опудало, церковний підмітальнику, плебею, кастрате! Геть звідси, телепню, дурню, крамарський виродку! Спробуй тільки прийти ще раз сюди!
Вона стоїть уже навпочіпки й дивиться на мене. Губи в неї стали вузенькі, сірі й лихі. Раптом вона схоплюється, наче невагома, хапає свою синю спідницю і швидко виходить з алеї на освітлене місце. Вона ступає легенько, наче її стрункі ноги не торкаються землі, гола танцівниця, що вимахує синьою спідницею, мов прапором.
Мені кортить побігти за нею, покликати її, пригорнути, але я не рушаю з місця. Я не знаю, що вона зараз зробить, — і мені спадає на думку, що тут не вперше в двері заходить хтось голий. І найчастіше жінки.
Я повільно йду назад алеєю, застібаючи сорочку. Я почуваю себе винним, сам не знаю чому.
Пізно ввечері я чую, як повертається Кнопф. З його ходи видно, що він добре налигався. Сьогодні в мене нема настрою лякати його, та саме тому я підходжу до ринви. Кнопф зупиняється під брамою і як бувалий солдат спершу оглядає місцевість. Довкола панує тиша. Він обережно наближається до обеліска. Я й не сподівався, що відставний фельдфебель після одного попередження відмовиться від своєї звички. Ось він уже стоїть напоготові біля надгробка й вичікує. Потім ще раз обережно озирається довкола. Далі як досвідчений тактик робить спритний маневр: опускає руки, ніби хоче починати неподобство. Але все це тільки омана, він дослухається. Переконавшися, що тиші ніщо не порушує, він з переможною посмішкою під ніцшевськими вусами прилаштовується й робить своє діло.
— Кнопфе! — приглушено реву я в ринву. — Ти, свинюко, знов тут? Хіба я не попереджав тебе?
Я з приємністю спостерігаю, як міняється в нього вираз обличчя. Я досі не вірив, що налякана людина витріщає очі, мені здавалося, що вона мала б примружити їх, щоб краще бачити; але Кнопф справді витріщив очі, як наляканий вибухом важкого снаряда кінь. Він навіть водить ними.
— Ти не гідний бути відставним фельдфебелем саперного полку, — глухо кажу я. — Цим я позбавляю тебе звання! Переводжу в солдати другого розряду, свинюко! Можеш іти!
Із Кнопфового горла виривається щось схоже на хрипкий гавкіт.
— Ні, ні! — хрипить він, шукаючи місця, з якого озивається бог.
Це куток між брамою і стіною його будинку. Там немає ні вікна, ні будь-якого отвору, і він не може збагнути, звідки йде голос.
— Віднині забудь про шаблю, кашкет з кокардою і нашивки! — шепчу я. — Забудь про парадний мундир! Відтепер ти солдат другого розряду, свинюко!
— Ні! — виє Кнопф, тяжко вражений. Щирий тевтонець краще дав би собі пальця відтяти, ніж позбутися звання. — Ні! Ні! — шепче він, здіймаючи лапи до місяця.
— Застебнися як слід! — наказую я і раптом згадую, що мені кричала Ізабелла. Від цієї згадки я враз відчуваю тупий біль під грудьми, і на мене лавиною насувається розпач.
Кнопф застібається.
— Тільки не це! — хрипить він знов, задерши голову до осяяних місяцем кучерявих хмаринок. — Не це, пане!
Він стоїть, як центральна постать у групі Лаокоона, борючись із невидимими зміями безчестя й приниження. Раптом мені спадає на думку, що він стоїть так, як стояв я сам годину тому, і в мене знов починає боліти під грудьми. Несподівано мені стає шкода і Кнопфа, й себе. Подобрішавши, я шепчу:
— Ну гаразд, даю тобі ще раз нагоду виправитись, хоч ти й не заслуговуєш на це. Я переводжу тебе тільки в єфрейтори, та й то лише для випробування. Якщо ти до кінця вересня ходитимеш до вітру, як кожна цивілізована людина, то переведу тебе в унтер-офіцери, до кінця жовтня — в сержанти, до кінця листопада — в молодші фельдфебелі, а на різдво ти знову станеш кадровим ротним фельдфебелем у відставці. Зрозумів?
— Зрозумів, пане… пане… — Кнопф шукає відповідного звертання.
Я відчуваю, що він вагається між величністю та богом, і вчасно перебиваю його:
— Це моє останнє слово, єфрейторе Кнопфе! І не думай, свинюко, що після різдва ти зможеш почати все наново! Тоді стане холодно, і ти не змиєш своїх слідів. Мороз збереже їх. І якщо ти ще хоч раз станеш у потребі коло обеліска, то матимеш електричний удар і таке запалення простати, що тобі ноги покорчить! А тепер іди геть, купо гною з галунами!
Кнопф напрочуд швидко зникає в темних сінях свого будинку. З контори чути тихий сміх. То Ліза й Георг дивляться виставу.
— Купа гною з галунами, — хрипко хихотить Ліза.