— Скажи-но, Георгу, — питаю я, коли ми завертаємо на Гакенштрасе, — ти щасливий?
Георг Кроль скидає капелюха перед чимось невидимим у темряві.
— Спитай про щось інше! — каже він. — Доки можна сидіти на вістрі голки?
XI
З неба ллє дощ. А з саду хвилями напливає туман. Літо захлинулося в потоках води, стало холодно, і долар коштує сто двадцять тисяч марок. Зі страхітливим гуркотом відвалюється частина ринви на даху, і вода перед нашим вікном ллється сірою скляною стіною. Я продаю двох порцелянових ангелів і вінок із безсмертників якійсь тендітній жінці: в неї померло від грипу двоє дітей. У сусідній кімнаті лежить Георг і кашляє. В нього також грип, але я дав йому випити чашку глінтвейну. Довкола нього валяється з десяток журналів, і він користується нагодою, щоб довідатись про останні одруження, розлучення і скандали у вищому світі — в Каннах, Берліні, Лондоні та Парижі. Заходить Генріх Кроль, як завжди, в смугастих штанах з велосипедними защіпками й підібраному до них темному дощовикові.
— Вам не важко буде записати кілька замовлень? — питає він з незрівнянним сарказмом.
— Анітрохи. Шкварте.
Він перераховує кілька надгробків з червоного сієніту, мармурову плиту, кілька огорож — нічого особливого, будні смерті. Потім якусь мить нерішуче переступає з ноги на ногу, гріє зад біля холодної груби, роздивляється на взірці каменів, які вже двадцять років лежать на полицях у конторі, і нарешті бовкає:
— Коли ви й далі будете ставати мені на дорозі, то я не здивуюсь, якщо ми швидко збанкрутуємо!
Я не відповідаю, щоб подратувати його.
— Саме так, збанкрутуємо! — пояснює Генріх. — Я знаю, що кажу!
— Справді? — Я лагідно дивлюся на нього. — То чого ж ви виправдовуєтесь? Вам і так усі вірять.
— Виправдовуюсь? Мені не треба виправдовуватись! Але те, що сталося у Вюстрінгені…
— А що, може, знайшли вбивців столяра?
— Убивців? А нам яке діло? І до чого тут убивство? Просто нещасний випадок. Той йолоп сам був у всьому винен! Я маю на увазі інше. Як ви повелися зі старостою
Дебелінгом? А до всього ще й запропонували вдові столяра безкоштовний надгробок!
Я обертаюся до вікна й дивлюся на дощ. Генріх Кроль належить до тих людей, які ніколи не мають сумніву, що їхні погляди правильні,— від цього вони стають не тільки нудні, але й небезпечні. З них і складається та тупоголова маса в нашій любій вітчизні, яку завжди можна знов і знов гнати на війну. їх ніщо не може навчити, вони народилися виструнченими по команді й пишаються, коли можуть так померти. Я не знаю, чи в інших країнах є люди цього типу, та якщо й є, то напевне не стільки.
За хвилину я знов чую голос цього дурня. Виявляється, він довго розмовляв зі старостою і все владнав. За це ми маємо дякувати тільки йому. Тепер ми знов можемо постачати надгробки у Вюстрінген.
— І що ж ми тепер повинні робити? — питаю я. — Молитися на вас?
Генріх люто позирає на мене.
— Бережіться, щоб ви не зайшли надто далеко!
— Аж куди?
— Надто далеко. Не забувайте, що ви тут тільки службовець.
— А я про це весь час забуваю. Коли б не забував, то вам довелося б давати мені потрійну платню: як художником ві, як завідувачеві контори і як завідувачеві реклами. Крім того, добре, що ми не на військовій службі, а то б ви змушені були стояти переді мною струнко. Зрештою, якщо хочете, я подзвоню вашим конкурентам — Гольман і Клоц відразу ж візьмуть мене до себе.
Двері відчиняються, і входить Георг у вогненно-червоній піжамі.
— Ти розповідаєш про Вюстрінген, Генріху?
— А про що ж?
— То стули свою пельку. Як тобі не соромно? У Вюстрін-гені вбито людину! Урвалося людське життя! Для когось загинув весь світ. Кожне вбивство, кожний смертельний удар — це все одно що перше вбивство на землі. Каїн і Авель, знов і знов! Якби ти й твої однодумці зрозуміли це колись, то на нашій благословенній планеті не лунало б Стільки закликів до війни!
— Тоді були б самі тільки раби й лакеї! Прислужники ганебної Версальської угоди!
— Версальської угоди! Ну звичайно! — Георг ступає крок уперед. Від нього дуже тхне глінтвейном. — А якби війну виграли ми, то, безперечно, італко любили б своїх противників і засипали б їх подарунками? Ти вже забув, як разом із такими, як сам, нахвалявся анексувати Україну, Бріє, Лонгві і весь рудний та вугільний басейн Франції? А в нас хіба забрали Рур? Ні, ми й далі володіємо ним! Може, ти ще скажеш, що наша мирна угода не була б удесятеро жорстокіша, коли б тільки ми могли диктувати її? Хіба я не чув, як ти пащекував про це ще сімнадцятого року? Франція, мовляв, повинна стати третьорядною державою, у Росії треба анексувати величезні території, хай усі противники платять контрибуцію і віддають реальні цінності до останнього! Це все казав ти, Генріху! А тепер горлаєш разом з усією ватагою про те, що з нами повелись несправедливо! Просто блювати хочеться від вашого скигління й вереску про помсту! Завжди винен хтось інший! Від вас, фарисеїв, аж смердить самовпевненістю! Хіба ви не знаєте, яка перша ознака справжньої людини? Вона відповідає за свої вчинки! А ви вічно вважаєте, що вас скривдили, і відрізняєтесь від бога тільки одним: бог знає все, а ви знаєте ще більше за нього.
Георг озирається, ніби щойно прокинувся. Обличчя в нього тепер таке саме червоне, як піжама, і навіть лисина порожевіла. Генріх злякано задкує. Георг підступає до нього— він страшенно розлючений. Генріх задкує далі.
— Ти заразиш мене! — кричить він. — Не дихай мені в обличчя своїми бацилами! Ти розумієш, що буде, коли ми обидва захворіємо!
— Тоді ніхто не матиме права помирати, — кажу я.
Я задоволено дивлюся на цю боротьбу двох братів. Гарна картина! Георг у сатиновій піжамі, спітнілий від люті, а Генріх у святковому костюмі, страшенно стурбований одним— як би не заразитися грипом. Крім мене, за цією сценою стежить ще й Ліза. Вона в халаті з вітрильниками і, незважаючи на дощ, мало не вся вихиляється з вікна.
У будинку, де живе Кнопф, двері відчинено навстіж. Перед ними повис дощ, ніби завіса зі скляних намистин. Усередині так темно, що дівчата вже ввімкнули світло. Здається, що вони там плавають, як дочки Рейну у Вагнера. Подвір'ям під величезною парасолею суне трунар Вільке, мов чорний гриб.