Старша сестра прислала нам другу пляшку мозельського. Незважаючи на це, Бодендік, на мій подив, відразу ж після вечері зникає. Верніке залишається. Погода сьогодні стійка, і хворі такі спокійні, якими вони тільки можуть бути.
— Чому не позбавляють життя тих, хто вже цілком безнадійний? — питаю я.
— А ви позбавили б? — питає в свою чергу Верніке.
— Не знаю. Це те саме, що у випадку з безнадійним, приреченим на повільну смерть хворим, коли знаєш, що йому залишилось терпіти тільки біль. Чи ви дали б йому укол, щоб він на кілька днів менше страждав?
Верніке мовчить.
— На щастя, тут немає Бодендіка, — веду я далі.— Тому ми можемо не зачіпати моралі й релігії. На фронті одному моєму товаришеві розпороло живіт, наче бикові в різниці. Він благав нас пристрілити його. Але ми віднесли його до лазарету. Там він кричав ще три дні, а потім помер. Три дні — це великий термін для того, хто божеволіє з болю. Я бачив, як конало багато людей. Не вмирало — конало. Всім їм можна було допомогти шприцом. Моїй матері також.
Верніке мовчить.
— Гаразд, — кажу. — Я знаю: позбавити когось життя — це завжди вбивство. Я навіть муху не люблю вбивати, відколи побував на війні. Проте сьогодні ввечері я ласував телятиною, а теля ж убито нам на їжу. Це вічний парадокс і не доведені до кінця висновки. Життя — це диво, навіть у теляті чи мусі. Особливо в мусі — акробатці з очима, що складаються з тисячі фацеток. Завжди воно диво. Але й завжди має кінець. Чого ми у мирні часи спокійно вбиваємо хворого собаку і не вбиваємо людини, коли вона скиглить з болю? А проте в безглуздих війнах ми вбиваємо мільйони.
Верніке знов нічого не відповідає. Довкола лампочки гуде великий жук. Він б'ється об скло, падає, повзе, знову здіймається вгору і знову кружляє навколо світла. Досвід нічого не навчив його.
— Бодендік, слуга церкви, звичайно, на все має відповідь, — веду я далі.— У тварини немає душі, а в людини є. А де ж дівається частина душі, коли в людини пошкоджена якась звивина мозку? Де частина душі того, хто став ідіотом? Уже на небі? Чи, може, десь чекає на спотворену решту душі, яка ще дає можливість людському тілові пускати слину, їсти й виділяти нечистоти? Я бачив кількох ваших хворих із тих, що сидять у замкнутих приміщеннях. У порівнянні з ними навіть тварини — боги. Де ділися душі ідіотів? Поділились? Чи, може, висять, як невидимі повітряні кулі, над головами тих бідолах?
Верніке махає рукою, ніби відгонить комара.
— Гаразд, — кажу я. — Це запитання для Бодендіка, той легко розв'яже його. Бодендік може розв'язати будь-яке запитання за допомогою великого невідомого бога, неба і пекла— нагороди для стражденних і кари для лихих. Ніхто ніколи не отримав доказів того, що бог і небо справді існують, — тільки віра робить людину щасливою, каже Бодендік. То навіщо ж нам дано розум, здатність до критики й жадобу доказів? Щоб ми не користувалися ними? Дивна примха великого невідомого бога! І що таке шанобливе ставлення до життя? Страх перед смертю? Страх, завжди страх! А чому? І чому ми здатні ставити запитання, коли на них немає відповіді?
— Усе? — питає Верніке.
— Ні, не все, але далі я вас не питатиму.
— Гаразд. Я теж не можу вам відповісти. Ви хоч це розумієте чи ні?
— Звичайно. Чому б саме ви могли відповісти мені, коли в усіх бібліотеках світу є тільки абстрактні розумування на цю тему?
Жук падає вдруге. Він насилу перевертається, знов спинається на лапки і втретє починає свій політ. Крильця в нього — ніби з полірованої криці. Сам він — прекрасний механізм, зразок доцільності, але світло для нього, як пляшка горілки для п'яниці.
Верніке виливає решту мозельського в чарки.
— Скільки ви були на війні?
— Три роки.
— Дивно!
Я не відповідаю, бо приблизно знаю, що він має на увазі і не хочу знов пережовувати все це.
— Ви думаєте, що розум належить до душі? — питає натомість Верніке.
— Цього я не знаю. Але невже ви вірите, що оті примітивні тварини, які бабраються у власному бруді в загратованих приміщеннях, іще мають душу?
Верніке бере свою чарку.
— Для мене все це просто, — каже він. — Я людина науки. Я нічому не вірю, лише спостерігаю. Бодендік же, навпаки, вірить апріорі. А ви десь невпевнено пурхаєте посередині. Бачите от того жука?
Жук уже вп'яте штурмує лампочку. Він буде робити своє, аж поки не загине. Верніке вимикає світло.
— Ну от, ми йому допомогли.
Крізь відчинене вікно входить велична голуба ніч. Входить мерехтливими зірками й п'янким запахом землі та квіток. Усе, що я казав, відразу ж починає здаватися мені страшенно смішним. Жук ще якусь мить гуде навколо лампочки, потім упевнено летить до вікна.
— Хаос, — каже Верніке. — А чи це справді хаос? Чи, може, нам тільки так здається? Ви ніколи не думали про те, яким би був для нас світ, коли б ми мали на одне чуття більше?
— Ні.
— А на одне чуття менше?
Я міркую.
— Ми тоді були б сліпі, або глухі, або не відчували б смаку. Звичайно, все здавалося б нам не таким, як тепер.
— А якби ми мали на одне чуття більше? Чому ми завжди повинні бути обмежені тільки п'ятьма чуттями? А може, в нас одного чудового дня розвинеться ще й шосте! Або їх буде аж вісім! Чи дванадцять! Хіба тоді світ не став би зовсім іншим? Можливо, вже з розвитком шостого чуття зникло б поняття часу. Або простору. Або смерті. Або страждання. Або моралі. І вже напевне — теперішнє поняття життя. Ми мандруємо через своє буття з досить-таки обмеженими органами. Собака чує краще за будь-яку людину. Кажан наосліп обминає всі перешкоди на своєму шляху. Метелик має в собі радіоприймач і летить за кілька кілометрів просто до своєї самиці. Перелітні птахи орієнтуються в просторі багато краще за нас. Змії чують шкірою. Природознавству відомі сотні таких прикладів. То як же ми можемо щось знати напевне? Вдосконалюється якийсь орган чуття чи розвивається новий — і світ міняється, і уявлення про бога теж міняються. За ваше здоров'я!
Я підіймаю свою чарку і п'ю. Вино терпке і пахне землею.
— Отже, краще чекати, поки в нас розвинеться шосте чуття, так? — кажу я.
— Не конче. Робіть що хочете. Але корисно знати, що якби в нас з'явилося ще одне чуття, всі наші висновки полетіли б до біса. І наш цілковитий брак гумору разом із ними. Ну, яке вино?