— Баби як грім… — шепоче він, як кадровий обер-лейтенант із довоєнних часів.
— А це що таке? Праворуч рівняйсь! Струнко! — реве позад нас могутній голос.
Віллі здригається. Рене, вже переодягнена, з перснем на пальці, стоїть за нами й усміхається.
— Тепер ти розумієш, що я маю на увазі? — питає мене Віллі.
Я розумію. Вони виходять із зали. Надворі на них чекає машина Віллі — червоний кабріолет із червоними шкіряними сидіннями. Я радий, що Герда довше переодягається. Принаймні не побачить кабріолета. Я міркую, що б їй сьогодні запропонувати. Єдине, що в мене є, крім порадника для аматорів гарних манер, це абонементи в ресторан Едуарда Кноблоха, але, на жаль, вони ввечері недійсні. Та я все-таки вирішую спробувати: збрешу Едуардові, що це вже останні.
Герда виходить із гардеробу. Не встигаю я й рота розтулити, як вона каже:
— Знаєш, що я хочу, милий? Поїдьмо кудись за місто. Трамваєм. Кортить десь погуляти.
Я дивлюся на неї і не вірю своїм вухам. Адже саме прогулянками за місто та змія Ерна весь час уїдливо дорікала мені. Може, вона чогось набалакала Герді? Вона й на таке здатна.
— Я хотів запросити тебе у "Валгаллу", — обережно й недовірливо кажу я. — Там чудово.
Герда зневажливо махає рукою.
— Навіщо? Надто гарна погода. Я сьогодні після обіду приготувала трохи картопляного салату. Ось! — Вона показує пакуночок. — Ми докупимо ще сардельок та пива і з'їмо все на свіжому повітрі. Добре?
Я мовчки киваю головою, ще недовірливіше, ніж досі. Надто свіжі в моїй пам'яті Ернині закиди про зельтерську воду, сардельки, пиво та дешеве молоде вино.
— О дев'ятій я мушу повернутись у той осоружний смердючий хлів — "Червоний млин", — каже Герда.
Осоружний смердючий хлів? Я знову спантеличено дивлюся на Герду. Очі в неї ясні, невинні, в них немає й сліду іронії. І раптом я починаю все розуміти. Те, що для Ерни було раєм, для Герди просто місце роботи! Вона ненавидить ресторан, яким Ерна так захоплюється! Я врятований! Слава богу! "Червоний млин" зі своїми божевільними цінами враз опускається в люк, як Гастон Мюнх на сцені міського театру в ролі духа Гамлетового батька. Натомість у моїй уяві постають чудові тихі дні з бутербродами й домашнім картопляним салатом. Просте життя! Земне кохання! Душевний спокій! Нарешті! Про мене, хай навіть квашена капуста! Квашена капуста теж буває чудова. Наприклад, з ананасом, зварена в шампанському. Щоправда, сам я такого ще не куштував, але Едуард Кноблох запевняє, що це страва для королів і поетів.
— Добре, Гердо, — стримано кажу я. — Коли ти так хочеш, поїдьмо в ліс.
VIII
Село Вюстрінген рясно прикрашене прапорами. Ми зібралися тут усі — Георг і Генріх Кролі, Курт Бах і я. Будуть освячувати пам'ятник полеглим воїнам, який поставила наша фірма.
Священики обох вір сьогодні вранці врочисто відправили панахиду — кожен за своїх полеглих. На боці католицького священика була очевидна перевага: в нього й церква більша, і яскравіше розмальована, і вікна засклено різнобарвним склом, і ладан, і парчева риза, й служки в червоних із білим стихарях. А в протестантського пастора тільки й є, що каплиця з голими стінами та звичайними вікнами, і тепер, поряд із католиком, він стоїть, мов бідний родич. На католикові розкішне мереживо, його оточує хор хлопчиків, а протестант — у чорній сутані, оце й усі його шати. Як фахівець у галузі реклами, я мушу визнати, що в цьому католицизм набагато перевершив Лютера. Він звертається до уяви, а не до розуму. Католицькі священики одягаються, як чарівники в первісних племен, а католицька служба за своїм настроєм, барвами, запахом ладану, пишними обрядами, одне слово, за своїм оформленням — неперевершена. Протестант відчуває це. Він худий, в окулярах, а католик рум'яний, огрядний, з гарним сивим волоссям.
Кожен зробив для своїх небіжчиків усе що міг. На жаль, серед полеглих є також два євреї, сини торговця худобою Леві. За них нікому помолитися. Коли зайшла мова про те, щоб покликати рабина, обидва священики-конкуренти одноголосно запротестували. До них приєднався й голова спілки ветеранів війни, відставний майор Волькенштайн, антисеміт, переконаний у тому, що війну програно тільки через євреїв. Але спитайте його — чому, і він зразу ж назве вас зрадником народу. Він заперечував навіть проти того, щоб прізвища братів Леві були викарбувані на меморіальній дошці: мовляв, вони напевне загинули далеко від фронту. Кінець кінцем його таки вмовили. Сільський староста використав увесь свій вплив. Річ у тому, що його власний син 1918 року помер у верденбрюкському тиловому лазареті від грипу, так і не побувавши на фронті. Батькові ж хотілося, щоб і прізвище його сина було викарбуване на меморіальній дошці як прізвище героя, тому він сказав, що смерть — це смерть, а солдат — це солдат, — ось чому братам Леві надали двоє нижніх місць на задній стінці пам'ятника, саме там, де, мабуть, задиратимуть лапи собаки.
Волькенштайн одягнений у повну форму кайзерівських часів. Це, правда, заборонено, але хто йому може стати на заваді? Дивні зміни, які почалися відразу після закінчення війни, тривають далі. Війна, яку майже всі солдати 1918 року ненавиділи, для тих, хто щасливо вцілів, поступово стала цікавою пригодою в їхньому житті. Вони повернулися до буденного існування, яке, коли вони ще сиділи в окопах і проклинали війну, ввижалось їм справжнім раєм. Тепер воно знов стало тільки буднями з турботами й неприємностями, а війна здається чимось невиразним, далеким, пережитим; її, всупереч їхній волі і майже без їхньої участі, переінакшено, підроблено* підмальовано. Масове вбивство обернулось на пригоду, з якої пощастило вийти живим. Розпач забуто, горе вже не ятрить душу, і смерть, що обминула нас, стала такою, якою вона майже завжди буває в житті,— чимось абстрактним, уже нереальним. Вона реальна лише тоді, коли вражає когось поряд із нами або зазіхає на нас самих. Спілка ветеранів, що під командуванням Волькенштайна крокує повз пам'ятник, 1918 року була пацифістською; тепер вона вже стала чисто націоналістичною. Спогади про війну й почуття фронтової дружби, яке жило майже в кожному колишньому солдатові, Волькенштайн спритно підманив гордістю за війну. Хто не має націоналістичних переконань, той ганьбить пам'ять полеглих героїв, бідолашних обдурених полеглих героїв, що залюбки пожили б ще на світі. О, як радо ті герої змели б Волькенштайна з помосту, де він саме виголошує промову, якби тільки могли! Проте вони беззахисні, вони стали власністю кількох тисяч таких от волькенштайнів, що використовують їх для своєї мети, прикриваючи її словами "любов до батьківщини" та "національне почуття". Любов до батьківщини! Для Волькенштайна це означає — знов надягти мундир, отримати чин полковника і знов посилати людей на смерть.