— А в двадцять п'ять років вам цього також було досить?
Артур витріщає на мене блакитні очі.
— У двадцять п'ять років? Ні, тоді я ще чимось хотів стати.
— Чим? — з надією питаю я. — Людиною?
— Власником цієї книгарні, чоловіком і батьком. Бо я й так людина. Але ще не факір.
Завдавши мені ще раз нікчемного удару, він запопадливо поспішає назустріч дамі з пишними обвислими грудьми, що просить роман Рудольфа Герцога. Я неуважно перегортаю книжки про щастя аскетизму й відкладаю їх набік. Удень людина набагато менше схильна до таких речей, ніж уночі, на самоті, коли їй не залишається нічого іншого.
Потім підходжу до полиці, де стоять книжки з релігії та філософії. Вони — гордість Артура Бауера. Тут у нього зібрано майже все, що людство за кілька тисячоліть передумало про сенс життя. Отже, за якихось там кількасот тисяч марок можна було б отримати достатню інформацію про це — власне, навіть за менше, десь за двадцять чи тридцять тисяч марок, бо коли життя справді можна пізнати, то для цього вистачило б і однієї книжки. Але де вона, та книжка? Я оглядаю полиці вздовж і впоперек. Відділ дуже великий, і це мене раптом приголомшує. Скидається на те, що з правдою і сенсом життя поводяться, ніби з рідиною для волосся: кожна фірма хвалить свою, як єдино цілющу, але Георг Кроль, що перепробував їх усі, однаково лисий, і йому треба було знати це з самого початку. Коли б якась фірма знайшла рідину, від якої справді росло б волосся, то вона єдина й існувала б, а решта всі давно б збанкрутували.
Бауер повертається.
— Ну, знайшли щось?
— Ні.
Він помічає відкладені набік книжки.
— Отже, нема нащо ставати факіром?
Замість того, щоб присадити невдатного дотепника, я відповідаю:
— Книжки взагалі нічого не варті. Коли подивишся, що тут у них понаписувано і що, незважаючи на це, робиться на світі, то мимоволі спадає на думку, що, крім меню у "Валгаллі" та родинних повідомлень у щоденній газеті, нічого не слід читати.
— Як так? — трохи злякано питає книгар, чоловік і батько. — Книжки дають людині освіту, це кожному відомо.
— Справді?
— Звичайно! А то що ж би робили ми, книгарі?
Артур знов біжить до прилавка. Якийсь чоловік із коротко підстриженими вусами просить книжку "Непереможена в окопах". Це дуже популярна книжка наших повоєнних часів. Один безробітний генерал доводить у ній, що німецька армія на війні до самого кінця здобувала перемоги.
Артур продає подарункове видання в шкіряній оправі з золотими берегами. Вигідний продаж заспокоює його, і назад він повертається в доброму гуморі.
— Може, щось із класики? Звичайно, антикварне.
Я хитаю головою і мовчки показую на книжку, яку знайшов, поки його не було, серед виставлених на столі. Це "Людина в товаристві" — короткий перелік правил поведінки на всі випадки життя. Я терпляче чекаю неминучих банальних жартів про факірів, що захотіли навчитися світських манер, тощо. Проте Артур і не думає жартувати. Він діловито каже:
— Корисна книжка. Її треба було б видати масовим тиражем. Ну гаразд, тепер ми розрахувалися?
— Ще ні. Я хочу взяти ще оце. — Я здіймаю з полиці тоненький томик: "Бенкет" Платона. — Тепер уже все.
Артур підраховує в думці.
— Не зовсім так, але нічого. Порахуємо "Бенкет" як антикварну книжку.
Я прошу загорнути перелік правил поведінки в папір і перев'язати шпагатом: боронь боже, щоб мене хтось застукав із цією книжкою. Але все-таки я вирішив увечері прочитати її. Трохи глянцю нікому не завадить, а в мене ще сидять у голові Ернині образи. Ми на війні досить-таки здичавіли, а сьогодні простацькі манери може собі дозволити тільки той, хто здатен прикрити їх натоптаним гаманцем. А в мене його немає.
Дуже задоволений, я виходжу на вулицю. І зразу ж на мене з галасом накидається життя. Мимо в яскраво-черво-ному кабріолеті проїздить Віллі, не помічаючи мене. Я міцно затискаю під пахвою книжечку "Людина в товаристві". Поринай у життя, кажу я собі. Вітай земне кохання! Геть мрії!
Геть марення! Це так само стосується Ерни, як і Ізабелли. А для душі в тебе завжди є Платон.
"Староміський двір" — пивниця при заїзді, де зупиняються мандрівні артисти, цигани та візники. На другому поверсі там є з десяток кімнат, у яких вони живуть, а в задній прибудові — простора зала з піаніно й численними гімнастичними снарядами, де артисти можуть готуватися до виступів. Проте найбільший прибуток господареві дає саме пивниця. Це не лише місце зустрічей мандрівних артистів вар'єте — її відвідує й міське дно.
Я відчиняю двері до зали. Біля піаніно стоїть Рене де ла Тур і співає свій дует. У глибині зали якийсь чоловік дресирує двох шпіців і пуделя. Дві дебелі жінки лежать праворуч на матах і курять, а на трапеції, вигнувши спину і просунувши ноги поміж руки, летить мені назустріч Герда, ніби фігурка на носі корабля.
Дебелі жінки, що лежать на матах у купальних костюмах, потягаються, граючи м'язами. Це, безсумнівно, жінки-борці, що виступають у програмі "Староміського двору". Рене справжнісіньким командирським басом вітається зі мною і підходить ближче. Дресирувальник свистить. Собаки роблять сальто. Герда розмірено гойдається на своїй трапеції. Я згадую, як вона дивилася на мене крізь ноги в "Червоному млині". Одягнена Герда в чорне трико, волосся в неї туго пов'язане червоною хустиною.
— Вона тренується, — пояснює Рене. — Хоче повернутися до цирку.
— До цирку? — Я зацікавлено дивлюся на Герду. — Хіба вона була в цирку?
— Була. Вона там виросла. Але цирк збанкрутував. Не мав більше чим платити за м'ясо для левів.
— Вона дресирувала левів?
Рене кидає на мене глузливий погляд і регоче, як фельдфебель.
— Це було б пікантно, га? Ні, вона була акробаткою.
Герда знов пролітає повз нас. Вона пильно дивиться на
мене, ніби хоче загіпнотизувати. Але справа не в мені —> Герда дивиться так пильно від напруження.
— Чи Віллі справді багатий? — питає Рене де ла Тур.
— Ну певне. Саме таких, як він, тепер називають багатими. Він ділок і має цілу купу акцій, які щодня дорожчають. А чому ви питаєте?
— Мені подобається, як чоловік багатий, — сміється Рене мелодійним сопрано. Потім реве, наче в казармі: — Кожній жінці це подобається.