Бліда блискавка розтинає край неба над парком, і аж згодом долинає слабкий гуркіт грому. Наша кімната, мов наповнена світлом каюта, здається, лине в ніч, яка стає дедалі страшнішою, ніби десь полонені велетні рвуть ланцюги, щоб звільнитись і знищити плем'я карликів, що на якийсь час зуміли прикувати їх. Освітлена каюта в темряві, і три впорядковані мозки в будинку, де всюди, ніби в чарунках стільників у вулику, замкнутий жах, що спалахує блискавками в зруйнованих мозках! А що, якби їх усіх зненацька пронизала блискавка свідомості, і вони об'єдналися б для бунту, розбили б замки, зірвали засуви, сірою хвилею затопили б сходи, змили б геть цю освітлену каюту обмеженого твердого розуму й понесли б її кудись у ніч, у те безіменне, ще могутніше, що стоїть за нею?
Я обертаюся. Людина віри й людина науки сидять біля столу. Для них світ не здається хистким тремтячим неспокоєм, гуркотом безодні, блискавкою в крижаному ефірі, вони люди віри й науки, вони мають висок і лот, вагу й міру, кожен свою, але їх це не бентежить, вони впевнені, в них є назви, які можна до всього приліпити, ніби етикетки, вони добре сплять, у них є мета, що вдовольняє їх, і навіть жах, чорна завіса перед самогубством, має в їхньому бутті своє визначене місце — в нього є назва, його можна класифікувати, і тому він перестав бути небезпечним. Убиває лише те, що не має назви, або те, що зірвало свою назву.
— Блискавка, — зауважую я.
Лікар озирається.
— Справді?
Він саме пояснював, що таке шизофренія, Ізабеллина хвороба. І так захопився, що навіть його смагляве обличчя трохи порожевіло. Він розповідає, що хворі на шизофренію блискавично, за кілька секунд перескакують з однієї особистості в іншу і що в давнину їх вважали за ясновидців та святих, а пізніше — за людей, яких опанував диявол, і ставилися до них із забобонною пошаною. Лікар філософує про різні причини хвороби, і я раптом дивуюся, звідки він це все знає і чому називає шизофренію хворобою. Хіба не можна з таким самим успіхом вважати її особливим багатством? Хіба й кожна нормальна людина не має в собі з десяток особистостей? І хіба різниця між ними не полягає лише в тому, що здоровий стримує їх, а хворий дає їм волю? Хто ж тоді хворий?
Я підходжу до столу й випиваю свою чарку. Бодендік дивиться на мене доброзичливо, Верніке — як на зовсім нецікавого пацієнта. Тільки тепер я починаю відчувати смак вина. Воно добре, не схоже ні на яке інше, витримане й переброджене. В ньому вже нема хаосу, думаю я. Воно перетворило його в гармонію. Перетворило — не замінило. Не уникло його. І раптом на якусь мить, зовсім безпідставно, я стаю невимовно щасливим. Отже, буває й таке, думаю я. Хаос можна перетворити! Існує не лише те або те. Одне може виникнути через інше.
За вікном знову спалахує бліде сяйво й згасає.
Лікар підводиться.
— Почалося. Мені треба йти до тих, що замкнені.
Замкнених хворих ніколи не випускають надвір. Вони до
самої смерті залишаються в кімнатах з прикрученими до підлоги меблями, з загратованими вікнами і з дверима, які можна відчинити тільки ззовні. Вони сидять у клітках, як небезпечні хижаки, і говорити про них не любить ніхто.
Верніке дивиться на мене.
— Що з вашою губою?
— Нічого. Вкусився уві сні.
Бодендік сміється. Двері відчиняються, і низенька сестра вносить ще одну пляшку й три чарки. Верніке виходить з кімнати разом із сестрою. Бодендік хапає пляшку й наливає собі знов. Тепер мені зрозуміло, чому він запросив Верніке випити з нами: щоб старша сестра прислала другу пляшку вина. Однієї для трьох чоловіків мало. От хитрий, думаю я. Вчинив те саме диво, що Христос під час проповіді на горі. З однієї чарки для Верніке зробив для себе цілу пляшку.
— Вй, мабуть, більше не питимете? — питає він.
— Чому ж? Питиму, — відповідаю я і сідаю до столу. — Я саме добрав смаку. Ви мені допомогли в цьому. Красно дякую.
Бодендік кисло всміхається й витягає пляшку з криги. Якусь мить він дивиться на етикетку, потім наливає мені — менше, ніж півчарки. Собі ж наливає майже по самі вінця. Я спокійно забираю в нього пляшку й доливаю собі стільки, як і в нього.
— Пане вікарію, — кажу я, — де в чому ми не дуже й відрізняємося один від одного.
Бодендік раптом вибухає сміхом. Його лице розквітає, як півонія.
— Будьмо здорові! — каже він єлейним голосом.
Гроза гуркоче далі, вона то насувається на місто, то відступає. Як безмовні удари шаблі, небо розпанахують блискавки. Я сиджу біля вікна у своїй кімнаті, а переді мною у видовбаній слонячій нозі, що її мені торік подарував як кошик на сміття великий мандрівник Ганс Ледерман, син кравця Ледермана, лежать подерті Ернині листи.
З Ерною скінчено. Я перебрав у пам'яті всі її вади, викинув її з голови і з серця, а на десерт ще й прочитав кілька розділів із Шопенгауера й Ніцше. Але все-таки мені краще хотілося б мати смокінг, машину та шофера і в товаристві двох чи трьох відомих артисток, з кількома сотнями мільйонів у кишені зненацька з'явитись у "Червоному млині", щоб завдати змії смертельного удару. Я ще якийсь час мрію про те, що було б, якби вона завтра прочитала в газеті, що мені випав найбільший виграш у лотерею або що я дуже обпікся, рятуючи з охопленого вогнем будинку дітей. Потім помічаю світло в Лізиній кімнаті.
Ліза відчиняє вікно й дає комусь знак. Я сиджу в темряві, тому їй не видно мене, отже, вона має на увазі когось іншого. Вона ворушить губами, показує собі на груди, потім на наш будинок і киває головою. Після цього світло гасне.
Я обережно висуваюся з вікна. Вже дванадцята година ночі, і всі вікна поблизу темні. Відчинене тільки вікно в Георга Кроля.
Я очікую і нарешті бачу, як двері в Лізиному будинку відхиляються. Ліза виходить, швидко озирається й перебігає вулицю. Вона в легенькій квітчастій сукні, а черевички тримає в руці, щоб не тупати. Тієї самої миті я чую, як обережно відчиняються двері в нашому будинку. Це може бути тільки Георг. Над дверима висить дзвінок, і, щоб тихо відчинити їх, треба стати на стілець, рукою притримати дзвінок, а ногою натиснути на клямку й потягти двері до себе. Для такої акробатичної вправи треба бути тверезому. А я знаю, що сьогодні Георг тверезий.