Я беру її руку і притуляю собі до скроні. Рука суха й холодна.
— Як можна випити його з водою? — питаю.
Ізабелла забирає руку.
— Виставляєш уночі за вікно склянку з водою — отак. — Вона простягає руку. — І він там. Його відразу видно, склянка починає світитися.
— Ти хочеш сказати, що там видно його віддзеркалення?
— Не віддзеркалення, а сам місяць. — Ізабелла дивиться на мене. — Віддзеркалення… а що це таке?
— Відбиток у дзеркалі. Віддзеркалюватись можна у всьому, що має гладеньку поверхню. У воді також. Проте не бути в ній.
— У всьому, що має гладеньку поверхню! — Ізабелла ввічливо й недовірливо усміхається. — Справді? Ти глянь!
— Авжеж. Коли ти стоїш перед дзеркалом, то бачиш там себе.
Ізабелла скидає черевичка й оглядає ногу — вузеньку, довгу, не спотворену тісним взуттям.
— Що ж, можливо, — каже вона так само ввічливо й байдуже.
— Не можливо, а напевне. Але те, що ти бачиш, — не ти, а тільки твоє віддзеркалення. Не ти сама.
— Ну так, не я. Але де ж тоді я, коли там саме тільки віддзеркалення?
— Ти стоїш перед дзеркалом. Інакше воно не могло б тебе віддзеркалити.
Ізабелла знову взуває черевичок і поглядає на мене.
— Ти певен, Рудольфе?
— Цілком певен.
— А я ні. Що ж роблять дзеркала, коли вони самі?
— Вони віддзеркалюють те, що є біля них.
— А якщо біля них нічого нема?
— Такого не буває. Що-небудь завжди є.
— А вночі? Коли немає місяця й зовсім темно, що вони тоді віддзеркалюють?
— Темряву, — кажу я, вже не вельми впевнено, бо як можна віддзеркалювати темряву? Для віддзеркалення завжди треба хоч трохи світла.
— Виходить, вони мертві, коли зовсім темно?
— Може, вони тоді сплять, а коли знов з'являється світло — прокидаються.
Ізабелла задумливо киває головою і щільніше закутує спідницею ноги.
— А коли вони сплять, — питає раптом вона, — то що їм сниться?
— Кому?
— Дзеркалам.
— Мабуть, їм завжди щось сниться, — кажу я. — Цілісінький день. їм снимося ми. Але снимося з іншого боку: наш правий бік у дзеркалі стає лівим, а лівий — правим.
Ізабелла повертається до мене.
— Виходить, вони — наша обернена сторона?
Я замислююся. Хто знає насправді, що таке дзеркало?
— От бачиш, — каже Ізабелла. — А ти щойно запевняв, Що в них нічого немає. У них наша обернена сторона.
— Тільки поки ми стоїмо перед ними. Коли ж ми відходимо, її там уже немає.
— Звідки ти знаєш?
— Це видно. Коли відійти від дзеркала й поглянути на нього збоку, то зображення там уже немає.
— А якщо дзеркала тільки ховають зображення?
— Як вони можуть їх ховати? Вони ж усе віддзеркалюють! На те вони й дзеркала. Дзеркало нічого не може сховати.
Ізабелла замислено морщить чоло.
— Де ж тоді воно дівається?
— Що?
— Зображення! Обернена сторона! Стрибає назад у нас?
— Цього я не знаю.
— Не може ж воно пропасти!
— Воно й не пропадає.
— А де дівається? — допитується Ізабелла. — Залишається в дзеркалі?
— Ні. В дзеркалі його більше немає.
— Ні, ще є! Звідки ти знаєш? Ти ж його не бачиш?
— Інші люди теж бачать, що мого зображення немає. Вони бачать лише своє власне зображення, коли стоять перед дзеркалом. І більше нічого.
— Вони заступають його. А де дівається моє зображення? Воно повинне там бути!
— Воно і є там, — кажу я, жалкуючи, що почав цю розмову. — Коли вертаєшся до дзеркала, зображення з'являється знов.
Раптом Ізабелла починає хвилюватися. Вона стає коліньми на лаву й нахиляється вперед. Її темна струнка постать вирізняється на тлі жовтих нарцисів, які цього паркового вечора здаються ніби зробленими з сірки.
— Отже, зображення залишається в дзеркалі? А ти щойно казав, що його там немає.
Вона хапає мене за руку і вся тремтить. Я не знаю, що сказати, щоб заспокоїти її. Посилання на фізичні закони не допоможуть: вона зневажливо відхилить їх. До того ж я й сам цієї хвилини не дуже вірю в них. Мені раптом починає здаватися, що в дзеркалах і справді є щось таємниче.
— Де воно, Рудольфе? — шепоче Ізабелла й тулиться до мене. — Скажи, де воно? Чи від мене скрізь залишаються якась часточка? В усіх дзеркалах, які я бачила? А я їх бачила багато, безліч! І я в усіх них розпорошена? Кожне взяло щось від мене? Тоненький відбиток, тоненьку скибочку? І дзеркала обстругали мене, як рубанок шматок деревини? Що ж тоді від мене залишилося?
Я беру її за плечі.
— Усе залишилось. Навпаки, дзеркала ще й додають тобі щось. Вони роблять обличчя видимим і повертають його тобі назад — частку простору, блискучу частку тебе самої.
— Мене самої? — Вона й далі тримається за мою руку. — А коли обличчя вже не те? Коли воно поховане в тисячах і тисячах дзеркал? Як можна його дістати назад? О, його вже ніколи не повернути! Воно пропало! Пропало! Його обтісують, наче статую, у якої вже немає обличчя! Де моє обличчя? Те, яке було ще до всіх дзеркал? Ще до того, як вони почали мене обкрадати?
— Ніхто тебе не обікрав, — безпорадно кажу я. — Дзеркала не обкрадають. Вони лише віддзеркалюють.
Ізабелла важко дихає. Обличчя в неї бліде. В її прозорих очах мерехтить червоний відблиск місяця.
— Де воно залишилось? Де все залишилось? Де ми взагалі, Рудольфе? — шепоче вона. — Все мчить кудись, летить, усе тоне, тоне! Міцно тримай мене! Не впусти! Хіба ти не бачиш їх? — Ізабелла пильно вдивляється в нечіткий обрій. — Он вони літають! Усі мертві дзеркальні відображення! Вони наближаються й прагнуть крові! Ти не чуєш їх? Сірі крила. Вони тріпочуть, як у кажанів! Не пускай їх сюди!
Вона припадає головою до мого плеча, тулиться тремтячим тілом до мого тіла. Я міцно тримаю її. Сутінки дедалі густішають. Вітер ані війне, але темрява поволі насувається від дерев алеї, ніби мовчазна рота тіней. Здається, вона хоче оточити нас і крадеться з засідки, щоб відрізати нам шлях.
— Ходімо, — кажу я. — Чуєш, ходімо! Там, за алеєю, не так темно.
Вона опирається й хитає головою. Мого обличчя торкаються її коси. Вони м'які і пахнуть сіном. Обличчя її теж м'яке. Я відчуваю її вузьке підборіддя, опукле чоло, і раптом мене знов глибоко вражає те, що за цим вузьким чолом ховається світ із зовсім іншими законами, що ця голівка, яку я можу легко обхопити руками, бачить усе не так, як я: кожне дерево, кожну зірку, кожен зв'язок між явищами і навіть себе саму. На мить думки мої переплутуються, і я вже не знаю, чи дійсність — те, що бачу я, чи те, що бачить вона, чи те, що існує без нас і чого нам ніколи не судилося пізнати, бо воно — як дзеркала, які існують тільки тоді, коли існуємо ми, і завжди віддзеркалюють не що інше, як наш власний образ. Ніколи, ніколи ми не дізнаємося, чим вони є, коли залишаються самі, і що стоїть за ними; вони ніщо і все-таки здатні віддзеркалювати, отже, повинні чимось бути, проте ніколи не зраджують своєї таємниці.