— Справді,— кажу я, — навіщо? Певне, тому, що я син німецької землі. Ти ніколи не пробував переконувати жінку?
— Чому ні. Та це не заважає мені давати іншим добрі поради.
Прохолодне повітря діє на Різенфельда так, наче його хтось стукнув м'яким молотком по голові.
— Переходьмо на "ти", — пропонує він мені.— Ми ж брати. Нахлібники смерті.— Він заливається сміхом, як лис. — Мене звуть Алекс.
— Рольф, — відповідаю я, бо не маю ніякого бажання називати своє ім'я "Людвіг" для цього п'яного брудершафту. Для Алекса цілком досить і Рольфа.
— Рольф? — перепитує Різенфельд. — Яке дурне ім'я! Ти завжди так звешся?
— Я маю право зватися так у високосні роки й після роботи. Алекс також не велике щастя.
Різенфельд похитується.
— Ну, нічого, — великодушно каже він. — Хлопці, давно я не почував себе так добре. У вас є ще кава?
— Звичайно, — відповідає Георг. — Рольф уміє готувати її, як ніхто.
Похитуючись, ми проходимо в затінку Маріїнської церкви й опиняємось на Гакенштрасе. Спереду дибає, як лелека, самітна постать і завертає в наш двір. Це фельдфебель Кнопф, що повертається зі свого інспекційного рейду по міських пивницях. Ми йдемо слідом за ним і наздоганяємо його аж біля чорного обеліска, де він, як завжди, зупиняється у своїй потребі.
— Пане Кнопфе, так не годиться! — кажу я.
— Вільно, — не обертаючись, командує він.
— Пане фельдфебелю, так не годиться! — ще раз кажу я. — Це свинство! Чому ви не робите цього у себе в квартирі?
Він ледь повертає голову.
— Щоб я у своїй кімнаті мочився? Ви здуріли?
— Не в кімнаті. У вас у квартирі є чудовий туалет. Користуйтеся ним. Невже ви не можете пройти ще якихось десять метрів?
— Дурниці!
— Ви забруднюєте символ нашої фірми! Крім того, чините блюзнірство. Це ж надгробок. Свята річ.
— Він стане надгробком аж на цвинтарі,— каже Кнопф, рушаючи до дверей. — На добраніч, панове.
Він кланяється нам і при цьому стукається головою об одвірок. Потім, сердито бурмочучи, зникає в сінях.
— Хто це такий? — питає Різенфельд, поки я шукаю банку з кавою.
— Ваша протилежність. Абстрактний п'яниця. П'є без будь-якої фантазії. Не потребує ніякого заохочення ззовні. Жодних картин, що розпалювали б його бажання.
— Зрозуміло! — Різенфельд умощується біля вікна. — Горілчана бочка. Людина живе мріями. Ви цього ще не знаєте?
— Ні. Я ще надто молодий.
— Ви не надто молодий. Просто ви продукт війни — емоційно недозрілий, але вже досвідчений у вбивстві.
— Мерсі,— кажу я. — Як вам подобається кава?
Хміль, мабуть, уже втрачає силу. Ми знов перейшли на "ви".
— Як ви вважаєте, та дама, що навпроти, вже дома? — питає Різенфельд Георга.
— Мабуть, дома. Адже там не світиться.
— Не світитися може й тому, що вона ще не повернулася. Почекаємо кілька хвилин?
— О, будь ласка!
— Може, ми тим часом покінчимо зі справами? — кажу я. — Договір треба тільки підписати. А я поки що принесу свіжої кави з кухні.
Я виходжу і даю Георгові час обробити Різенфельда. Такі справи краще влаштовувати без свідків. Я сідаю на східцях. У майстерні трунаря Вільке хтось спокійно хропе. Мабуть, і досі Генріх Кроль, бо Вільке тут не ночує. Комерсант-патріот добряче перелякається, коли прокинеться в труні. Я міркую, чи не збудити мені його, але я надто стомлений, а крім того, вже світає — тому нехай цей переляк буде для безстрашного вояка цілющою купіллю, яка зміцнить його й нагадає, чим завжди кінчається війна, що її він так вихваляє. Я поглядаю на годинника і, чекаючи на Георгів знак, дивлюся в сад. Із квітучих дерев, наче з білого ліжка, тихо встає ранок. В освітленому вікні на першому поверсі навпроти видно фельдфебеля Кнопфа у нічній сорочці. Він допиває з пляшки горілку. Об мої ноги треться кішка. Слава богу, думаю я, неділя скінчилася.
V
Якась жінка в жалобі боязко заходить у браму й нерішуче зупиняється на подвір'ї. Я виходжу з контори. Мабуть, із тих, що купують найдешевші пам'ятники, вирішую я і запитую:
— Хочете оглянути нашу виставку?
Вона киває головою, але відразу ж похоплюється:
— Ні, ні, поки що не треба.
— Можете спокійно оглядати. Не обов'язково щось купувати. Якщо бажаєте, я залишу вас саму.
— Ні, ні! Це… Я лише хотіла…
Я чекаю. В нашій справі квапити немає сенсу.
За хвилину жінка додає:
— Це для мого чоловіка…
Я киваю головою і очікую далі. Потім обертаюся до ряду маленьких бельгійських надгробків.
— Ось дуже гарні пам'ятники, — кажу я нарешті.
— Гарні, тільки… — Жінка знов замовкає і дивиться на мене майже благально. — Я не знаю, чи взагалі дозволять… — видушує вона з себе.
— Що? Поставити пам'ятник? Хто може не дозволити цього?
— Могила не на церковному кладовищі…
Я вражено дивлюся на неї.
— Пастор не дозволяє ховати мого чоловіка на церковному кладовищі,— відвернувшись, швидко й тихо каже вона.
— Чому не дозволяє? — здивовано питаю я.
— Він… тому що він наклав на себе руки, — насилу вимовляє жінка. — Заподіяв собі смерть. Не міг більше витримати.
Вона дивиться на мене витріщеними очима, ще перелякана тим, що сказала.
— І вони вважають, що через це його не можна ховати на церковному кладовищі? — питаю я.
— Так. На католицькому, в освяченій землі, не можна.
— Але ж це безглуздя! — сердито кажу я. — Його треба поховати в двічі освяченій землі. Ніхто не накладає на себе рук без причини. Ви цілком певні, що так вирішено?
— Авжеж. Так сказав пастор.
— Пастори кажуть багато чого, це їхня робота. А де ж його ховати?
— За огорожею кладовища. Не в освяченій землі. Або на міському кладовищі. Але ж як так можна! Там усі лежать упереміш.
— Міське кладовище багато краще за католицьке, — кажу я. — І там поховані католики.
Вона хитає головою:
— Так не випадає. Він був побожний. Його треба… — Її очі раптом наповнюються слізьми. — Йому, певне, навіть на думку не спадало, що його не дадуть поховати в освяченій землі.
— Він, мабуть, узагалі про це не думав. А ви не журіться через свого священика. Я знаю тисячі дуже побожних католиків, яких поховано не в освяченій землі.
Вона швидко обертається до мене.
— Де?
— На полях боїв у Росії та Франції. Вони лежать разом у братських могилах, католики, євреї і протестанти, і мені здається, що богові це байдуже.