— Що нам із ним робити, Георгу? — питаю я. — У нас немає ніяких розваг! Простою пиятикою Різенфельд не задовольниться. Для цього в нього надто багата уява й надто неспокійна вдача. Він хоче щось побачити, почути, а якщо можна, то й помацати руками. Вибір жінок у нас безнадійно бідний. Ті кілька вродливих, яких ми знаємо, не мають ніякого бажання слухати цілий вечір Різенфельда в ролі Дон-Жуана тисяча дев'ятсот двадцять третього року. Розуміють нас і готові нам допомогти, на жаль, тільки бридкі, старі опудала.
Георг усміхається.
— Я не знаю, чи в нас вистачить грошей на сьогоднішній вечір. Коди я вчора брав гроші, то помилився щодо курсу долара — думав, що він такий, як був зранку. А як перед дванадцятою годиною оголосили новий курс, було вже пізно. Банк у суботу зачиняється опівдні.
— Зате сьогодні курс не змінився.
— У "Червоному млині" вже змінився, сину мій. Там у неділю підвищення курсу випереджають на два дні. Бог його знає, скільки там сьогодні ввечері коштуватиме пляшка вина.
— Бог теж не знає,— зауважую я. — Навіть сам господар ресторану не знає. Він остаточно визначає ціну, коли засвітиться світло. Чому Різенфельд не любить мистецтва, живопису, музики або літератури? Це обійшлося б набагато дешевше. Квиток до музею і досі коштує двісті п'ятдесят марок. І ми могли б за ці гроші годинами показувати йому картини й гіпсові голови. Або музика. Сьогодні в церкві святої Катаріни популярний органний концерт…
Георг аж заходиться зі сміху.
— Ну, добре, — веду я далі,— звичайно, смішно уявляти Різенфельда в музеї, але чому він не любить хоч би легкої музики чи оперети? Ми могли б повести його в театр — усе ж таки дешевше, ніж у той проклятий нічний клуб.
— Ось він іде, — каже Георг. — Спитай його.
Ми відчиняємо двері. В негустому ще сутінку до нас підіймається Різенфельд. Чари весняного вечора аж ніяк не вплинули на нього, це ми відразу бачимо. Ми вітаємо його з удаваним панібратством. Різенфельд помічає це. Він скоса позирає на нас і незграбно опускається в крісло.
— Побережіть свої викрутаси для іншого разу, — буркає він у мій бік.
— Я й так хотів це зробити, — відповідаю я, — але ніяк не можу. Те, що ви вважаєте викрутасами, в іншому місці називають гарними манерами.
На виду в Різенфельда на мить з'являється зла посмішка.
— Гарними манерами сьогодні далеко не заїдеш.
— Ні? А чим же? — питаю я, аби тільки втягти його в розмову.
— Чавунними ліктями й гумовим сумлінням.
— Але ж, пане Різенфельде, — примирливо каже Георг, — ви самі маєте найкращі в світі манери! Може, не найкращі з міщанського погляду, але, безперечно, дуже елегантні…
— Он як? Боюся, що ви помиляєтесь! — Хоч Різенфельд і відпирається, видно, що слова Георга йому підлестили.
— У нього манери розбійника, — вставляю я. Це саме те, чого Георг чекав від мене. Ми ведемо гру без репетиції, наче знаємо її напам'ять. — Чи, швидше, пірата. На жаль, він досягає ними успіху.
При слові "розбійника" Різенфельд трохи щулиться — куля пролетіла надто близько. "Пірат" повертає йому добрий гумор. Саме цього нам і треба було. Георг дістає з ящика, в якому стоять порцелянові ангели, пляшку горілки й наливає чарки.
— За що ми вип'ємо? — питає він.
Звичайно п'ють за здоров'я і за успіх справи. Але нам цей тост не дуже личить. Різенфельд надто чутливий: він вважає, що в торгівлі надгробками такий тост був би не тільки парадоксом, але й бажанням, щоб помирало якнайбільше людей. Це те саме, що пити за холеру або за війну. Тому ми доручаємо йому проголосити тост самому.
Він скоса дивиться на нас, тримаючи в руці чарку, але мосчить. За хвилину він раптом каже в морок кімнати:
— А що таке, власне, час?
Георг здивовано ставить свою чарку на стіл.
— Перець життя, — спокійно відповідаю я.
Мене старий шахрай так швидко не зловить своїми трюками. Недарма ж я член верденбрюкського клубу поетів: ми звичні до великих питань.
Різенфельд не звертає на мене уваги.
— Як ви гадаєте, пане Кролю? — питає він.
— Я проста людина, — каже Георг. — За ваше здоров'я!
— Час, — наполегливо править своєї Різенфельд, — це плин, що не знає впину, — не наш жалюгідний час! Час — це повільна смерть.
Тепер уже й я ставлю на стіл чарку.
— Я думаю, що краще нам ввімкнути світло, — кажу я. — Що ви їли на вечерю, пане Різенфельде?
— Стуліть пельку, коли розмовляють дорослі,— відповідає Різенфельд.
Тепер я помічаю, що невдало вибрав момент для своєї репліки. Він говорить не для того, щоб спантеличити нас, а тому, що так думає. Хтозна, що з ним сьогодні трапилося! Мені дуже хочеться відповісти йому, що час — важливий фактор для векселя, який він має підписати, проте я вирішую, що краще мовчки випити свою чарку.
— Мені вже п'ятдесят шість, — веде далі Різенфельд, — а здається, що відтоді, як я мав двадцять, минуло лише кілька років. Де ж воно все поділося? Що сталося? Ралтом прокидаєшся — а ти вже старий. І ви те саме почуваєте, пане Кролю?
— Майже те саме, — спокійно каже Георг. — Мені сорок, а я себе почуваю шістдесятирічним. І все через війну.
Він бреше, щоб підтримати Різенфельда.
— А зі мною вийшло інакше, — кажу я, щоб унести й свою пайку в нашу спільну з Георгом справу. — Також через війну. Мені було сімнадцять, коли я пішов на фронт. Тепер мені двадцять п'ять, але я почуваю себе й досі сімнадцятирічним. Сімнадцятирічним і сімдесятирічним. Мою молодість украла армія.
— У вас це не через війну, — заперечує Різенфельд, який, мабуть, сьогодні нападає на мене за те, що час, ця повільна смерть, мене ще не так обікрав, як його. — Ви просто духовно відстали. Війна ж, навпаки, допомогла вам рано дозріти, без неї ви ще й тепер були б на рівні дванадцятирічного.
— Дякую, — кажу я. — Який комплімент! У дванадцять років кожна людина геній. Вона втрачає свою оригінальність тільки тоді, коли досягає статевої зрілості, якій ви, Казанова з гранітних заводів, надаєте надто великого значення. Досить-таки бліда заміна для втраченої свободи духу!
Георг наливає знов. Ми бачимо, що вечір буде важкий. Нам треба витягти Різенфельда з провалля світової скорботи, а ні Георгові, ні мені не хочеться сьогодні вдаватися до філософських банальностей. Краще б ми спокійно сиділи десь під каштанами й мовчки попивали мозельське, замість того щоб у "Червоному млині" сумувати за Різенфельдо-вими втраченими роками чоловічої зрілості.