— Друзі, я виходжу з вашого клубу, — кажу я.
Всі обличчя повертаються до мене.
— Про це не може бути й мови! Ти залишишся членом-кореспондентом клубу в Берліні,— заявляє Гунгерман.
— Ні, я виходжу, — кажу я.
Якусь мить поети мовчки дивляться на мене. Чи я помиляюся, чи в їхніх очах справді світиться щось схоже на страх, що їх викриють?
— Ти справді так вирішив? — питає Гунгерман.
— Справді.
— Гаразд. Ми приймаємо твою заяву і обираємо тебе почесним членом клубу.
Гунгерман озирається довкола. Його нагороджують бурхливими оплесками. Напруження минуло.
— Прийнято одноголосно! — мовить співець Казанови.
— Дякую, — кажу я. — Це незабутня мить. Але я не можу прийняти такої шани. Це все одно що обернутись у власну статую. Я не хочу входити в життя почесним членом навіть чогось такого, як наш притулок на Банштрасе.
— Не дуже доречне порівняння, — зауважує Зомерфельд, поет смерті.
— Йому дозволено, — заступається за мене Гунгерман. — А ким же ти хочеш увійти в життя?
Я сміюся.
— Маленькою іскоркою життя, що намагається не згаснути.
— Боже мій! — вигукує Бамбус. — Здається, щось таке є в Евріпіда!
— Можливо, Отто. Отже, думка чогось варта. Але я не маю наміру писати про іскорку життя, а хочу нею бути.
— Такого в Евріпіда немає,— заперечує Гунгерман, поет з університетською освітою, поблажливо поглядаючи на сільського вчителя Бамбуса. Потім знов обертається до мене. — Отже, ти хочеш…
— Учора ввечері я розпалив багаття, — перебиваю я його. — Воно горіло добре. Ви ж знаєте давнє правило тих, що йдуть у похід: бери з собою якнайменше вантажу.
Поети одностайно кивають головами. Та я раптом починаю розуміти, що вони це правило вже забули.
— Едуарде, — кажу я, — в мене є ще дванадцять талонів* Дефляція випередила їх, але я гадаю, що маю законне право, навіть якщо б мені довелося боронити його перед судом, вимагати на них їжу. Чи не даси ти мені за них дві пляшки "Йоганнісбергера"? Ми б зараз випили їх.
Едуард блискавично підраховує в думці, беручи до уваги також Валентина й вірші про нього, що лежать у мене в кишені.
— Даю три, — каже він.
Віллі сидить у маленькій кімнатці, на яку він поміняв своє розкішне помешкання. Це величезний стрибок у бідність, проте Віллі мужньо витримує його. Він урятував свої костюми, дещо з коштовностей і ще довго буде елегантним кавалером. Червону машину довелося продати. Віллі занадто відчайдушно грав на зниження. Стіни своєї кімнати він обклеїв банкнотами і знеціненими акціями часів інфляції.
— Це дешевше, ніж купувати шпалери, — пояснює він. — І цікавіше.
— А взагалі як у тебе справи?
— Мені дадуть, мабуть, невеличку посаду у Верденбрюкському банку, — Віллі усміхається. — Рене в Магдебурзі. Пише, що має великий успіх у "Зеленому какаду".
— Добре, що хоч пише.
Віллі поблажливо махає рукою.
— Нічого, Людвігу. Що з воза впало, те пропало. До того ж останніми місяцями я ніяк не міг присилувати Рене крикнути вночі по-генеральському. А без цього задоволення було вдвічі менше. Вона вперше знову крикнула аж під час тієї знаменної бійки у вбиральні. Прощай, хлопче! А ось подарунок на прощання. — Він відчиняє валізу з акціями й паперовими грішми. — Бери що хочеш! Мільйони, мільярди… Це був сон, правда ж?
— Так, — кажу я.
Віллі виходить за мною аж на вулицю.
— Я врятував кілька сотень марок, — шепоче він. — Батьківщина ще не загинула! На черзі французький банк. Буду грати там на зниження. Може, хочеш укласти маленьку пайку?
— Ні, Віллі. Я граю тільки на підвищення.
— Підвищення! — Тон у нього такий, ніби він каже: "Попокатепетль".
Я сиджу сам у конторі. Це мій останній день у Верденбрюці. Вночі я їду. Я гортаю один із каталогів і думаю, чи не написати на прощання прізвище Вацека на котромусь із намальованих там надгробків. Дзвонить телефон.
— Це той, що його звати Людвіг? — питає хтось хрипким голосом. — Той, що збирав жаб і веретільниць?
— Може, й так, — відповідаю я. — Залежно від того, навіщо він потрібен. Хто це говорить?
— Фріці.
— Фріці? Авжеж, це я. Що сталося? Отто Бамбус…
— Померла Залізна Кобила.
— Що?
— Так. Учора ввечері. Параліч серця. Під час роботи.
— Гарна смерть, — кажу я. — Але передчасна.
Фріці закашлюється. Потім каже:
— Ви, здається, торгуєте надгробками, правда? Ви щось казали таке!
— У нас найкращі надгробки в цілому місті,— відповідаю я. — А в чім річ?
— Як це в чім річ? Боже мій, Людвігу, який ти недогадливий! Мадам, звичайно, хоче замовити надгробок комусь із наших клієнтів. А ти із Залізною Кобилою теж…
— Я ні,— перебиваю я її.— Але цілком можливо, що мій приятель Георг…
— Однаково. Треба тільки, щоб замовлення отримав наш клієнт. Їдь до нас. І швидко! Тут уже був один комівояжер від ваших конкурентів. Він плакав ревними сльозами й запевняв, що також…
Плаксивий Оскар! Безперечно він!
— Я зараз же їду до вас! — кажу я. — Той рева бреше!
Мене приймає мадам.
— Хочете поглянути на неї? — питає вона.
— Хіба вона лежить тут?
— Нагорі, у своїй кімнаті.
Ми підіймаємось рипкими сходами нагору. Всі двері відчинені. Я бачу, що дівчата одягаються.
— Вони сьогодні теж працюватимуть? — питаю я.
Мадам хитає головою.
— Сьогодні ввечері ні. Дами одягаються просто за звичкою, розумієте? До того ж збитки невеликі. Відтоді як марка знову стала маркою, клієнтів у нас як відрізало. Жодне стерво не має грошей. Просто анекдот, еге ж?
Це не анекдот, це правда. Інфляція відразу обернулася в дефляцію. Там, де раніше кишіло більйонами, тепер рахують на пфеніги. Скрізь не вистачає грошей. Жахливий карнавал скінчився. Почалося спартанське життя першого тижня великого посту.
Залізна Кобила лежить між зеленими вазонами й білими лілеями. Обличчя в неї раптом стало суворе й старе, і я впізнаю її лише по золотому зубові, що ледь помітно блищить між губами. Дзеркало, перед яким вона так часто чепурилася, завішене білим серпанком. У кімнаті пахне давніми парфумами, хвоєю і смертю. На комоді стоїть кілька фотографій і кришталева півкуля, до дна якої приліплений малюнок. Коли її потрусити, то здається, що люди на малюнку потрапили в завірюху. Я добре знаю цю річ. Вона — один із найкращих спогадів мого дитинства. Мені не раз кортіло вкрасти її, коли я ще тут, на Банштрасе, готував уроки.