— Так... вона...
— А чого ж ви мені нічого не казали?
— Я обіцяла їй... Марті... не говорити...
— Як же ви сміли дотримуватись такої обіцянки?
Жінка мовчки винувато схилила голову. Справді, як
вона сміла? Віра Павлівна хотіла, щоб Чмир жорстоко побив її своїми важкими кулаками, та Чмир немов охолов. Він оволодів собою, взяв себе в руки і спокійно вже звернувся до Віри Павлівни:
— Кажіть, що вам розповіла Марта?
Жінка відчувала в тоні Андрія прощення собі й почала розповідати, не дивлячись у вічі бесідникові. Коли вона кінчила, Чмир підняв нахмурені брови:
— Оце й усе?
— Усе...
Андрій замислився, і в кімнаті запанувала тиша. Віра Павлівна перша порушила мовчанку.
— Артем дуже погано себе почуває... Я була в нього й нічого не могла допитатись... він як очманілий...
— Так, він у тяжкому стані...
— Що робити?
Чмир розвів руки. Він ще не зібрався з думками під цією навалою несподіваних подій. Тільки допіру йому сплила в голову думка про Карлюгу, і він ухвалив негайно йти до нього. Він ще не вирішив, про що він буде говорити з ложкарем, але мав твердий намір іти.
— Я піду... до Карлюги...
Віра Павлівна нічого не сказала, і Чмир, важко гримаючи чобітьми, вийшов з кімнати.
Мертва тиша панувала на подвір’ї і в лісі, що стояв у диму осінніх туманів. Хмари гусли й низько схилялись до землі, немов бажаючи послухати її дихання. По двору ходила спокійна курка, забута комунарами, і ця курка ще більше підкреслювала спорожнілість дворища. На землі виразно виднілися сліди від коліс. Чмир обійшов усі закапелки двору, оглядаючи допитливо й уважно найдрібніші куточки. Йому зробилося моторошно від цієї порожнечі.
Обійшовши двір, Андрій пішов нагору до Карлюги.
Без попередження він узявся за клямку й одчинив двері. У присмерках кімната дихнула на нього пусткою. Ніяких слідів житла, ні діжок, ні струменту, ні всього того, що було в кімнаті Карлюжиній.
Навіть груба розвалена, і з неї взято плитку й дверці.
"Певно, забрав із собою на нове житло",— подумав Чмир, і думка чомусь зв’язала цю втечу з утечею Марти й комунарів.
Він сів на колоду коло груби, бо відчув утому в ногах, і оглядався навколо. Біля груби накидано купу остружок, далі в кутку залишилися козли від ліжка, а поруч кронштейни від нічного столика. У найтемнішому кутку, де накидано так само остружки, видно підняту дошку. Чмир устав і пішов у куток. Піднята дошка підлоги тирчить, немов поламане ребро. Під дошкою порожнє місце, на якому, видимо, щось переховувалося. Раптом Андрієві спадає на очі білий шматочок, що теліпається на цвяху в дошці. Видимо, папірець залишився з того часу, як заховане виймали з-під підлоги.
Обережно, як пушинку, Чмир зняв той білий шматочок паперу з цвяха й підніс до світла. З одного боку той клаптик зовсім білий, а з другого — уривчасті слова: "Треба досліди", "Войшиць...", "аналі...".
Слова писані незнайомим почерком, і атрамент вицвів від часу чи від вогкості. На клаптику паперу виразні сліди води й того бруду, що скупчується на папері невідомо з яких причин.
Чмир хотів кинути цей клаптик, але затримався й бережно сховав його в кишеню. Він тепер уважно переглядає все в кімнаті, але більше нічого не знаходить і, зачинивши щільно двері, йде вниз...
Розділ двадцять дев’ятий. Революція і винахід
Артем байдужими очима дивився на подвір’я, як там лагодились від’їздити комунари, і йому було смішно з тих бородатих "мудреців", як він їх назвав, що їдуть невідомо куди з дітьми й жінками, може, на страту, та й напевно на неминучу страту, але почуття відповідальності на цей час не турбувало Артема. Немов то їхали люди, що він до них не має ніякого стосунку. І коли до кімнати ввійшла Віра Павлівна, то й це не зворухнуло Артемової байдужості. Йому було навіть незрозуміло, чому хвилюється дружина, коли все так просто й зрозуміло...
Ну, їдуть, і хай собі їдуть... Хіба від того хоч на крихту зміниться світ? Адже ж папери однаково загинули, і його винахід зник без сліду... Так для чого без винаходу ця убога комуна?
Віра Павлівна була недовго в Артема і, вражена його байдужістю, пішла вниз із важкими почуттями. Артем по цих одвідинах якось одсунувся від неї, став чужий і далекий. Уже внизу Віра Павлівна зупинилася й приклала руку до серця. Воно скажено колотилося в грудях, і жінка, ледве не падаючи, дійшла до своєї кімнати й звалилася на ліжко. Лоскотна знемога розлилася по тілу й почала душити Віру Павлівну вибухами ридань...
А Гайдученко стояв коло вікна й каламутними очима дивився крізь каламутну шибку надвір.
От уже останній віз зник з очей, і Артем усміхнувся посмішкою божевільного над трупом коханої людини... Він ні на крок не поступиться! Він знову й знову розпочне і доведе-таки, що можна будувати на цих злиденних пісках нове прекрасне "виноградне" життя! Він вдихне душу живу в цю прокляту землю або трупом ляже на ній! Цей вибух решток розвіяної волі переродив Гайдученка.
Байдужість зникла без сліду, голова горіла новими думками, але думки ті метушилися, як на пожежі, й не складалися в стрункі шереги системи... То був запал розпачу, героїзм засудженого на скін...
Він бігав по кімнаті й стискав свою бідну голову, а очі йому горіли всепальним огнем. Усередині горіла душа й не згорала, як казкова купина, і вогонь її пожежі загравився в зіницях. Скільки часу так метався Гайдученко, він не знав, аж відчув неймовірну втому. Та втома раптом скувала його тіло, і він, як підкошений, упав на ліжко й заснув каламутним сном.
Чмир, зайшовши до кімнати, побачив Артема сонного в незручній позі. Товариш дбайливо поправив його тіло на ліжку, та Артем не виявив будь-яких ознак свідомості. Чмир сів тихо до столу, вийняв з кишені таємничий клаптик паперу й довго сидів, думаючи свої важкі думки. Коли прокинувся Артем, Чмир показав йому папірець. Довго обглядав той клаптик Гайдученко і, нарешті потверджуючи, кивнув головою.
— З твоїх паперів?
— Так... Де ти взяв?
— Там, де їх тепер немає...
Ця відповідь немов задовольнила Артема, і він не розпитував далі, а ліг на ліжко, уткнувшися лицем у подушку.
Чмир не дочекався, доки Артем устане. Чудні думки зароїлись йому в голові. Думки про всю цю "халепу", як назвав Чмир історію з паперами. Ще й раніше, в розмовах з Артемом, він обстоював думку, що ніякий винахід не здатен вивести людність з тої безвиході, в якій вона опинилася завдяки капіталістичному пануванню. Він твердив, що нічого не можна зробити без людських рук, без втручання сили в хід історії, бо всякий найкращий винахід можна використати і в інтересах небагатьох, в інтересах панування небагатьох над масою...