Карлюга стоїть і спокійно дивиться на свого разхвильованого гостя.
Артем вибігає надвір, і холодний вітер з дощем студить йому спітніле чоло. Побоюючися, що когось може зустріти, він похапцем іде до свого мезоніна. Він заходить до кімнати й замикає за собою двері на засув. Одійшовши від дверей, він раптом бачить у кімнаті Чмиря. Чмир дивиться на Гайдученка з пильною увагою і, ніби задовольнившись оглядом, підходить до нього й бере під лікоть.
— Є справа...— говорить він і сідає разом з Артемом на ліжко.
Артем зле втямлює, що Чмир розповідає про записку, про Марту. Андрій говорить швидко-швидко, і слова, як осінні мухи об шибки, б’ються об свідомість Гайдученкову, відлітають, щоб знову задзвеніти в ушах. І як у дзижчанні мух нічого, крім осінньої нуди, не добереш, так не добирає змісту Андрієвих слів Артем. Тільки одна тривога тремтить неспокійною струною, і Гайдученко робить зусилля, щоб зрозуміти, що говорить товариш.
Він проводить рукою по чолу, немов роздираючи завісу, що спала на його мозок, і, знітившись, говорить Чмиреві:
— Ти не хвилюйся і кажи все докладно... Я щось нічого не второпаю...
— Та я й так, здається, кажу толком! — аж образився Чмир і вдруге починає докладно розповідати про свою пригоду в лісі і про Марту, і про сарай, і про записку. Він витягає свою заялозену записну книжку й подає Артемові. Гайдученко уважно розглядає записане там, і йому стає ясно, в чому річ.
— Що ти з приводу цього думаєш? — допитливо дивиться Чмир на Артема і бере з його рук записну книжку.
Гайдученко мовчить. Він довго й уперто мовчить. Дивиться на шибки вікон, уважно розглядає їх, встає з ліжка і ходить широким кроком по кімнаті. Чмир стежить за ним пильними очима, і йому здається, що Артем на нього сердиться і от-от почне лаятися. Та то тільки так здається. Артем раптом зупиняється посеред кімнати й дивиться в вічі Чмиреві.
— Безперечно... цей... лист... адресований... Петрові...
Артем ще кілька разів проходить по кімнаті і знову
так само зупиняється перед Чмирем.
— Це тільки підтверджує твою думку про участь Марти... Так, тепер я певен, що ця психопатка викрала для мого брата мої папери! Я певен у тому, сто чортів його матері! Я певен!..
Артем починає кричати, люто б’є по підлозі, хапає стілець і розсаджує його об одвірок.
Чмир не сподівався такого кінця. Він сильними руками бере Артема за плечі й веде до ліжка. Артем тепер м’який і безвільний, як єдвабна лялька. Він здається Чмиреві й лягає горілиць на ліжку. Його тіпає нервова лихоманка, і Андрій дає йому випити води.
— По-перше, ти не хвилюйся... Справу треба вести обережно й не вигукувати зарані того, чого не можна говорити загалом... Ти дуже нервуєшся... Це нехороше...
І коли вже Гайдученко заспокоївся, Чмир почав про діло:
— Ти кажеш, що листа того писано Петрові?
— Так... Нема ніякого сумніву...
— Виходить, він десь тут?
— Можливо... Він цікавився моїм винаходом... Марта, очевидно, допомогла йому викрасти...
— Гаразд. Я буду стежить тепер за Мартою. Вона не втече моїх очей... А як Карлюга? Ти говорив із ним?
— То пусте... На біса йому папери! Та й взагалі він думає переходити на нове місце... Казав, що вибрав уже собі місце...
— Гаразд. А твій брат, Петро, не подавав тобі звісток про себе?
— Ні, і подавати не міг, бо ми розійшлися давно... Він має мене за комуніста, а значить — за свого ворога...
— Гаразд. Ти лежи спокійно й не виходь з хати. Це буде найкраще. Я скажу, що ти занедужав трохи, а Вірі Павлівні скажу, щоб носила тобі сюди їсти...
Гайдученко дивився на Чмиря, і йому здається, що він маленький і безсилий, а цей мужній Чмир може все, і нічого немає такого, що б він не міг зробити. Точнісінько так, як думають малі діти про своїх батьків...
Так, він буде лежати. Він зробить усе, що не накаже йому Андрій. Він виконає все, як дисциплінований солдат...
На сходах за дверима гупають чоботи Чмиреві,— то він. повертається від Артема. От кроки затихли, і тиша заволоділа кімнатою. Артем поводить очима, і кімната йому здається якоюсь незнайомою, немов він уперше прийшов сюди і ліг на чуже непривітне ліжко...
Розділ двадцять п’ятий. Марті байдуже...
Другий день переносить Карлюга свої манатки на нове житло. Устигає він за день тільки раз сходити до нового місця, та й то стомлений приходить назад.
Сьогодні, повертаючись, він зустрів коло самого двору Марту й привітався. Дівчина відповіла легеньким поклоном і намірялася пройти мимо, та Карлюга зупинив:
— Ви, панно, не думаєте, що нам треба поговорити?
Марта серйозно дивиться в вічі Карлюзі, і уста їй
нервово тремтять. Ледве чутно вона говорить:
— Я прийду сьогодні ввечері...
Такої відповіді не сподівався Тома. Спочатку він аж отетерів, а потім, опанувавши себе, сказав:
— Буду чекати...— і уклоняється з такою собі ласкавою посмішечкою. "Фу, як парикмахер! — докоряв він себе за посмішечку, йдучи до житла.— Але навіщо йому потрібна Марта, що він її запрохує до себе?" — думає Карлюга і робить висновок, що Марта йому ні до чого і що він спитав її так собі, між іншим. Тепер вона, без сумніву, прийде, але що він мусить їй говорити, як поводитися?
Карлюга сідає коло груби. Він стомився й змок під цим проклятущим дощем. Запалює тріски в грубі і перед привітним теплим огнем роззувається та гріє ноги. Мимоволі спадає на думку розмова з Гайдученком, і йому стає ніяково за себе.
Гайдученко, безперечно, дуже хвилюється. Очевидно, паперам тим він надає великої ваги. Ну, звичайно ж, не щоденникові, а тим формулам, що їх ніяк не міг розібрати Карлюга. Надто там щось намудровано, як то завжди буває з людьми, що певні своїх перемог над стихіями. Бідна, бідна людина! Вона вважала себе завойовником, і він брутально відняв у неї фікцію завойовництва, розвіяв марево, яким, мабуть, тільки й жила ця людина... Бідний еквілібрист над прірвами нерозгаданого!
Але з якого це часу Карлюга почав уболівати над еквілібристами? Чи не завелика це шана для них?
Карлюга заплющує очі й скупчує думки. Ось відокремлюється від землі другий Тома Карлюга, той, що не носить брудної білизни та драної шинелі. І зноситься той Карлюга білою байдужою птицею над життям, і діла того життя ворушаться внизу, як бактерії під мікроскопом. От і земний Тома з своїми ділами... Ах, який він цікавий! Просто геніальний той земний Карлюга в своїх ділах! Він навіть закоханий у дівчину, у звичайну дівчину! Це ж надзвичайно цікаво! Анахорет і аскет... закоханий!..