Чорний ангел

Страница 32 из 57

Олекса Слисаренко

Та Марта не спала. Вона б півжиття віддала за сон, та він не йшов на її змучені очі, а катів фільм, ледве кінчившись, знову починався, кидаючи на її свідомість картину за картиною:

"Дощ і промоклий ліс... Вона ступає, озираючись на призначене місце... Нікого навколо... тільки дощ і ліс... Шум і в серці, і в скронях, і в ушах... От і смолярня... Вона чекає на нього, але його немає... Година за годиною падають каменем в її життя, а його немає... Може, він не може прийти? А може, він не хоче?

Вона ходить нетерпляче по темному сараї й тремтить усім тілом. Вона промокла до сорочки, і їй холодно... Дуже холодно... Здавалося, душа теж промокла й тремтить, і немає в світі тепла, що могло б нагріти її бідну душу... Раптом неясний крок... і він прийшов! Він прийшов! Тепло ввійшло в її душу, але відразу такий холод! Такий холод!

— Скриньки немає,— суворо каже він.— Косар даремно ризикував, лізучи вночі в кімнату... Скринька зникла. Хто ж її взяв?

Він не поцілував її, бідну, закляклу, він почав докоряти її терпкими словами, а вона мовчки благально дивилася на нього й нічого не розуміла.

— Як то скриньки немає? Чому ж Косар мені нічого не сказав?

— Косар не міг з тобою говорити, бо ти не виходила з хати...

Ага, справді, вона не виходила з хати... Але де ж скринька?

— Або скринька, або під три чорти все! Хіба ти не знаєш, в якому ми стані? — він кричав, скажено водячи очима, а вона, маленька й пригнічена, стояла перед ним і тряслася від холоду і від нервового зворушення. Він ходив по сараю й нарешті зупинився коло неї і сказав коротко:

— За тиждень ти мусиш довідатися, де скринька. Я чекатиму на тебе тут. Без певних відомостей не приходь.

Він повернувся й вийшов ходою людини, що допіру підписала смертний присуд, жорстокий, але справедливий..."

Диявольський фільм починає відбивати на свідомості Марти свої картини дедалі швидше.

Ой катюго-механіку, ти, мабуть, п’яний, що так швидко крутиш свій фільм!

Марта не могла вже стежити за картинами, і вони зливаються в сіру смугу, з якої виринають змазані уривки і слів і дії...

Уся Марта згинається від неймовірного холоду, холод підкидає її немічне тіло і б’є об тверде, як залізо, і крижано-холодне ліжко. Але чий це голос?..

— Марто, я покладу тобі грійник...

Віра Павлівна дбайливо підсовує їй грійник під спину і холодні ноги гріє своїми руками.

Потроху тепло оволодіває тілом, Марта випростується на ліжку. Віра Павлівна підкладає їй подушку під боки, і вона лежить нерухома й безсила.

Сизий морок потроху застилає її свідомість, і вона засинає.

Артем прийшов вечеряти і сидить похмурий і неуважний. Він нічого не пригадав, як не напружував пам’яті. Формули й числа плигають перед його очима швидко, як коники-стрибунці, що їх ніяк не може піймати Артем.

— Ну, як твоя робота?

— Нічого не можу пригадати...

— Ти спочатку заспокойся, а потім усе пригадаєш. Тільки треба заспокоїтись. Це головне.

— Гаразд, я не буду думати...— каже Артем і вечеряє, втупившись у світло каганця.

— Марта хвора. Побігла, клята дівчина, блукати в таку годину. Трясе її всю, ледве одігріла...

— Хвора, кажеш? — піднімає Артем голову й дивиться на дружину.— На що вона хвора?

— Мабуть, лихоманка, вона ж на малярію слабує...

— А чого ж вона ходить?

— Та ти що, не знаєш Марти, чи що?

Звичайно, Артем знає Марту! Ще б пак не знати! Вія тільки так спитав... Він уже думає взяти н з собою до міста й повести до лікаря... З якогось часу вона сама не своя...

Коли Артем пішов до себе, а Віра Павлівна заснула" зігнувшись на своєму ліжку, Марта тихо встала й навщпиньках вийшла надвір. Коло сіней вона прислухалася — нічого не чути. Тоді ходою сновиди вона рушила до дверей на горище й пішла вгору. Особливо обережно пройшла вона двері Карлюжиної кімнати й зупинилася. На горищі серце завмерло й не билося. Тільки протяг свистів в ушах та дихання раз у раз виривалося нерівними товчками.

Вона була тут, коли допомагала Вірі Павлівні вішати мокру білизну. Марта знає, що праворуч на бантині висить мотузка. Мотузка дуже довга, і кінець її просто кинуто на долівку. Це дуже зручно...

Вправно, немов вона вже кілька разів це робила, Марта зав’язує петлю і разом зупиняється. Внизу десь рипнули двері, але то, певно, протяг шарпнув дверима внизу в сінях... Серце забилося тривожно, і Марта застигла, приклавши руку до грудей... Бийся, бідне серце! Одбий останні хвилини життя, протятого колючим щастям! Твій Чорний Ангел, що світліший за сонце, одійшов од тебе, і солодощі твого щастя обернулися на отруту!

Вкрай сп’янілий катюга-механік божевільно швидко вертить свій диявольський фільм, і Марті над силу далі терпіти. Вона кладе голову в петлю, і самовільний зойк виривається з її грудей...

Розділ вісімнадцятий. Петля й щоденник

Карлюга розумівся на першій допомозі хворим. Він розтирав Марту сукнянкою і робив усе, що потрібно в таких випадках робити. Отямившись, дівчина побачила над собою у світлі каганця бородатого пустельника.

Марта обвела зляканими очима кімнату, а потім утупилася в обличчя Карлюги. Воно здавалося таке жахливе, що очі їй дедалі ширшали, аж поки не застигли великими темними діамантами. Бородате обличчя скакало, безмежно ширилося, і з нього іскрилися тисячі очей, то ніжних і голубливих, то гнівних, то злоненависних... Марта заплющила очі, і напівсон обгорнув її теплими водами, Що над синьою поверхнею їх гудів великоднім дзвоном голос Карлюжин і гуркотливими відгомонами водоспадів відбивався в ушах...

— Він вас зовсім не кохає... То я кохаю... Ви мусите це знати...

Марта розплющила очі й дивиться в задимлену стелю кімнати. На чорному ліжку пустельника вона повернулася лицем до стіни, охопила руками коліна й слухає. Вона вся слух, одне велике чутливе ухо, що жадібно всотує звуки, нічого не думаючи і не відчуваючи. Якась холодна порожнява в голові і в грудях.

Карлюга став посеред кімнати й гостро дивиться на каганець. Потім він почав ходити з кутка в куток, і кроки його громово риплять, акомпануючи словам:

— ...Коли душа вмирає і серце чучверіє від зради... Коли тіло охоплює холод передчасної смерті, а життьовий шлях утинається, як голова нерозкаяного злодія... Коли сонце більше не світить, а радощі в’януть у безоднях чорної скорботи, пам’ятай і вір: зів’ялі душі розквітнуть знов у промінні весняного сонця... Холод довчасної смерті прогонить гаряча кров, і навіть мертві планети, що вічно блукали в світових просторах чорними гробовищами життя, займаються знову й розтоплюють своє каміння у пломені вічного руху...