— Та чого це ти все комунари та комунари! — аж не стерпів Чмир.— Не дід же пастух те зробив, чи, може, думаєш, що дід Опанас? — Його вже дратували слова Гайдученка, що як маніяк, опанований однією думкою, домагався її визнання.
— Бачиш... тут... справа... дуже туманна,— по довгій мовчанці мовив Артем Петрович.— Хто б сторонній міг зажадати вкрасти скриню з паперами?
— Певно, думав, що в скрині гроші або щось таке, та й я, можливо, помішав... Злодій, очевидно, думав, що в скрині цінності, й схопив її в першу чергу...
— Це можливо... але я думаю, що це не так...
Чмир знизав плечима й нічого не відповів. Його вразила упертість Артема. "На якого біса потрібні комусь із комунарів його папери? І що можуть розуміти малописьменні комунари в тих учених паперах?"
— Ходім нагору... Подивимося...— сказав Гайдученко, і вони мовчки пішли до мезоніна. Ідучи за Артемом, Чмир особливо гостро відчув ніяковість, так ніби він вчинив нечесний вчинок проти товариша. Од цього йому робилось душно й неприємно лоскотало в грудях.
Вони зайшли до Гайдученкової кімнати в мезоніні й зупинились посеред неї, пильно вдивляючись у речі, немов Шукаючи в них розгадки нічного злочину.
Шафа з хімікалями стояла, як і раніше, і її, видимо, злодій навіть не намагався відчинити. Парова ванна теж стояла по-старому, і тільки на столі була розбита склянка та пересунуті деякі дрібні речі. У кутку, де раніше стояла скриня, було порожньо, і ця порожнеча ніби поширювалася й полонила в свої холодні обійми Артема.
— Як бачиш, усе на місці... Злодій навіть не намагався вкрасти простирадло з ліжка або ковдру...
У Чмиря виступав піт на чолі, і він, не дивлячись на Артема, глухим голосом сказав:
— Ти, Артеме, все говориш так, ніби я тут винен... Так ніби коли я й не вкрав паперів, то принаймні сприяв тому, щоб їх украли... Я прошу по-товариському відверто сказати свої підозріння, які б вони не були чорні... Я цього не тільки прошу, а вимагаю! — докінчив він рішуче.
Артем кинувся й потер собі лоба. Потім він подивився на Андрія ніяковими очима людини, що зробила шкоду, не відаючи сама про це.
— Слухай, Андрію, коли б я хоч на йоту мав підозріння до тебе або в мене був хоч найменший сумнів у твоїй щирості до мене, я б...
Гайдученко завагався, не знаючи, як висловити свою думку. Але слів він не знайшов, а тільки, піймавши руку Чмиреву, міцно стис її і додав:
— Коли б, кажу, було так, я б, не вагаючись і хвилі, пішов би звідси світ за очі або просто пустив би кулю в лоба і собі і тобі...
Він тримав руку Чмиреві, і той відчув щирість його слів, і від серця йому відлягла неприємна вага, і лоскіт у грудях обернувся на теплий подув заспокоєння.
Гайдученко все оглянув і навіть виліз на дах і звідти простежив шлях, яким пробирався злодій до вікна мезоніна. Потім він уліз у кімнату і сів на ліжко.
Чмир сидів коло столу й розглядав склянки, такі тендітні й чудернацькі.
— Колись і я от такі видував на гуті... І нащо вони тільки потрібні?..
Гайдученко не відповів на запитання, а, наче вголос думаючи, казав тихо і з довгими паузами:
— У скриньці були мої зошити, записки, щоденники й листування... Мої щоденники мало кому цікаві, моє листування теж... Залишаються мої записки... Але треба раніше розв’язати одне: чи була ця крадіжка випадкова, чи злодій із заздалегідь наміченою метою заліз, щоб викрасти скриньку?
Гайдученко мовчки просидів кілька хвилин, приклавши руку до лоба.
— Коли це випадкова крадіжка, то тоді нема чого думати... Скриньку злодій викине, та й годі, не знайшовши там нічого для себе цікавого... Коли ж тут була зарані поставлена мета, то... то... тоді...
— На чорта ж злодієві здалися ті папери? Що він їх — їстиме чи продасть? — не витримав Чмир.
— ...То тоді це матиме погані наслідки...— казав Гайдученко, не відповідаючи на запитання Чмиря,— то це може призвести до наслідків... до використання моєї праці ворогами революції... Так...
"Що він верзе, цей дивак? — думав Чмир.— Яким робом можуть вороги використати папери?"
І, ніби відповідаючи на думки Чмиря, Артем казав:
— Це призведе до використання праці проти революції! Який жах! Моя праця в руках найчорніших ворогів її!
Очі Гайдученкові стали широкі від жаху, немов він бачив жахливі наслідки використання його багаторічної праці. Він устав і оглянувся навколо, не пізнаючи ні місця, де він тепер, ні Чмиря, що сидів скам’янілий на своєму місці.
Чмир, нарешті, теж устав і підійшов до Артема. Він поклав йому руку на плече.
— Ти, Артеме, даремно хвилюєшся... Я такої думки, що ніякі твої папери не допоможуть ворогам...— Чмир хотів сказати цілу продуману й красномовну тираду, але загубив слова, а загубивши, махнув рукою і почав без придумування висловлювати свої думки: — Амба! Чорта пухлого візьмуть тепер! А паперами нашого брата не здолаєш! От тобі по-перше, а друге, що ж то в тих паперах твоїх такого, що може допомогти контрреволюції? Та однаково,— по паузі сказав розважливо Чмир,— що б там у тебе не було написано, а ніяка книжка, ніякі папери, браток, за рушницю і за оце не справляться!
Чмир показав великого кулака й помахав ним у повітрі. Він устав з ліжка і стояв перед Артемом, натхнений велетень, що витесала його невправна, але щира рука з сірого граніту.
— Ти, може, думаєш, що в твоїх папірцях така сила? Ні, браток! Немає таких сильних папірців, що б могли вдіяти проти людської сили. Он які розумні та вчені англійці, а й то мусили тікати... А ти думаєш, у них тих папірців не було? Були, та ще й не такі, як твої! Дужчі!
У Чмиря більше не вистачило слів. З натури він не був балакучий, а до того ж він так багато вже говорив, як рідко йому доводилося.
Артема трохи заспокоїли слова Чмиреві, і він тепло подивився на товариша. Потім піймав його руку й приневолив Андрія сісти поруч.
— Воно-то, може, правда, що ти говориш, та тільки не знаєш ти, яка сила в тих паперах... Там же списано все про мій винахід! — вигукнув Гайдученко, і знову його охопив жах, коли він згадав про силу свого винаходу.
— Я, може, що й не так сказав, але мені здається... От як на гуті, що не вигадай інженер, а коли немає нашого брата, так нікуди твій винахід!.. Рук до всього треба! Рук! А ворогам ми руки досить поодбивали!