Загадка так і лишилася не розв’язана, і Тома блукав у лабіринті здогадок, щодалі більше заплутуючись у них.
Чи не знає чого Марта? Вона має змогу більше спостерігати, і її можна б було легко підбити на відвертість. Шкода тільки, що Марта більше не зверталася до нього, старанно уникала зустрічей, а коли Карлюга одного разу поздоровкався з нею, так дівчина похапцем зникла за дверима флігеля.
А шкода. Може, пощастило б щось прочитати в очах, піймати на слові, зрозуміти недоговореність або при зручній нагоді налякати її, натякнувши на речі, що, як вона певна, нікому не відомі.
Марта стала зовсім інша після побачення з озброєним молодцем у лісі. Згадка про це побачення неприємно лоскотала десь у серці, і як Карлюга не відбивався від неї, вона настирливою мухою турбувала його спокій, і щось подібне до образи відчував Тома, згадуючи дощовий день на смолярнях...
Повернувшись до себе нагору, Карлюга взявся за долото, але тріски не сипалися тепер з-під нього таким водограєм, як колись. Мляво сковзалась рука по молотку, і долото не заглиблювалось у дерево.
Він наварив собі картоплі й пообідав. Потім ліг і заснув, але й уві сні голова не вгаваючи снувала нитки каламутних думок, і тисячі комбінацій пропливали в голові, зникали й давали місце новим і новим...
Надвечір він прокинувся з чітким і виразним планом у голові.
Нетерпляче чекав він вечора, а коли каламутно-туманна імла почала обволікати все навколо, він вийшов на дворище. Комунари поралися коло скотини, Чмир тягав воду з колодязя, зливаючи її я корито для скоту.
— Холодно вже стало в моєму курнику,— сказав він підійшовши до Чмиря.
— Взимку, мабуть, і ми померзнемо... Будинок гнилий і вже не держить тепла...
— А ви внизу живете чи нагорі?
— Я? Внизу... То Артем Петрович тільки нагорі, сам-один, а сім’я його теж внизу... Нагорі взимку не всидиш...
Ах, як прекрасно пощастило Карлюзі дізнатися того, чого йому не вистачало! Тепер можна напевне сказати, що план свій він здійснить, і йому ніхто не перешкодить.
— Навесні будемо ремонтувати та добудовувати приміщення... А то тісно...— додав Чмир, не відриваючись од роботи.
Карлюга пройшовся поза дворищем вогкою дорогою й подихав запахом осіннього чатовиння. Йому пригадалася прочитана колись новела про пустельника, що боровся з духом плоті, живучи в лісі, а бог зеленого чатовиння тривожив його вдень і вночі. Той бог не схожий був на всіх інших богів. Власне, божеського в нього було замало,— так собі лісовий перелесник, та й на тому... Бог зеленого чатовиння приходив удень до пустельника й розповідав йому непристойні анекдоти, що так поширені поміж босяками та ченцями, які тішать себе блудним словом, не маючи змоги втішатися з іншого. Ті анекдоти здавались пустельникові повівами чистого ероса, і пустельник в екстазі бив поклони, аж поки знеможений не падав на долівку своєї темної землянки. Вночі зеленобородий бог діяв інакше: він обволікав найневинніші речі пристрасним тілом жінки, і тоді здавалося пустельникові, що то не дерево розгалужене, а жінка, що багне в сласному зомлінні мужчину, і чорні двері землянки видавалися жіночим природженням, а зліплена з глини сідласта пічка — жіночим торсом...
Автор тієї новели розповідав, що бог зеленого чатовиння переміг пустельника з його імпотентним богом, і той пустельник у хвилину лютого болю відтяв своє природжений дроворубною сокирою і помер у невимовних муках...
І далі розповідав письменник, з якою радістю бог прийняв кастровану душу пустельникову, і як раділо небо перемозі над ворогом, що життя хотів поставити вище за смерть.
"Ні, він, Тома, сильніший за того убогого анахорета... Він знайде сил у собі порахувати ребра тому вигаданому поетом богові, що не має нічого, крім непристойних анекдотів і хворобливої еротичної фантазії. Він витримає його натиск, не маючи підтримки якоїсь надприродної божеської сили... Чхати він буде на богів".
І по цій думці Карлюжине серце зіщулилося, як маленьке сліпе кошеня, що не знаходить виходу із своєї кошовки й не уявляє, що робиться там, за кошовкою. Світ обмежно, і не знати, чи то сила говорить у Томі, а чи зарозумілість. А може, він гірший за того вбогого пустельника, бо не здатен на його героїчний вчинок?
Бог зеленого чатовиння... Може, він знає щось краще за непристойні анекдоти? Може, в нього є засоби, дужчі за полове багнення?
З розтрушеною, як обвислий, погано складений віз сіна, душею зібрався Тома до себе нагору і знеможений упав на ліжко.
Ах, ця знемога, якої не знав раніше Карлюга! Чи не зелений чатовинник, вартовий його самотності, налив йому в жили тієї отрутної знемоги?
Чи не таємний посланець стихій відживляє давно відсохлу пуповину, що сполучала його з життям?
Але справа проста: він сьогодні здобуде ключ до загадки-таємниці, і тоді він вільний: ніякі боги, ані чорти не втримають його надовше тут. Він кине цей колись затишний куток і подасться в глибину поліських нетрів до якоїсь хижки, буде жити, як дикий звір, полюючи примітивним знаряддям птиць лісових і диких звірів. У нього є сокира, пилка, долото, молоток і ще якісь дрібніші струменти, і йому не страшні нетрі, не страшна справжня пустельність.
Але справа стоїть...
Карлюга підвівся на ліжку й підійшов до вікна. Надворі темрява глуха, як ліс, і важка, як камінь. Вона, та темрява, давить на шибки чорними огромами й засмоктує землю.
Тома обережно відчинив двері і зійшов униз сходами тихо, крадькома. Садиба заснула, загрузши в чорне болото ночі. На небі так само, як і на землі, темно й порожньо. Хмари нашарувалися над землею чорною могилою, а білозорий місяць тоскно маячить у німотній порожнечі.
І раптом Карлюзі стало страшно. Земля — могила, люди — мерці, що в невблаганній розпуці розривають свої давно зотлілі серця й метушаться в чорній ямі життя, як миші, віднімаючи одне в одного шмат хліба...
Смертельний жах посіяв на його спині холодне насіння, і Тома ладен був уже вернутись у свою кімнату, щоб сидіти там до ранку коло розпаленої груби й очікувати на світанок, що розкопає могилу й виведе на світло живих мерців... Та ось могила небесна тріснула, і в розколину замолочливілося немічне світло місяця. Тома зітхнув з полегкістю й озирнувся навколо. Кошмари розвіялися, і він міцно держав уже свій здоровий глузд за барки.