Всяк повинен буть там.
Хто відстає від сучасності — той боягуз!..
А сучасність — боротьба...
І вона рішила.
Зійшла з дому.
Була весна. Цукроварний завод став. Пустили цегельню. Попрохала завком дать роботу. Дали. Зразу ж стала на цегельню, між глину і червону цеглу робітницею.
Жить примостилась в казармі.
* * *
Важко. За вісім годин спина як перебита. Вона завжди коло преса, там де найгірше.
А погляне на себе вимазину в глину, на голі руки в зашкарублій глині — усміхнеться, поведе бровою; її серце б'ється в унісон ритмічному стукові машин, мотора і шелесту пасів, в унісон серцям всіх.
Забуде втому.
Зійдуться дівчата після роботи в казарму — починається друга частина трудового дня. Частина весела, захоплююча, картинна. Доклади, лекції, гуртки, співи, ігри, зібрання.
Надя наче переродилась. Всюди перша.
Дівчата прийняли її до себе наче людину, яка вихрестилась; жартували, вітали щиро. Лаяли тих, хто називав її міщанкою.
Принесли койку, матрас (виклопотали в артельщика)... Навіть набили соломою...
— Плюнь на свою рідню і їй подібних, — казали.
Надя вже давно плюнула.
Байдуже їй, що весь мир міщанський збентежився і тикає на неї пальцями. Хай...
Дні бігли...
* * *
Виріс і кріп піонерський осередок, який було зовсім завалився; не було відданого робітника.
Всією душею віддалась нова керовниця цій роботі.
Весь вільний час пропадає з веселими щебетунами піонерами.
Діти любили її.
То була Надя.
Їй доручив осередок цю працю. Хоч і міщанка, проте подивимось, мов.
Взялась з запалом.
Уперто помалу поступалась вона уперед.
А роботи — роботи...
Недоспане, недоїдене, перевтомлене — це все зникало перед втіхою наслідками своєї праці.
Іде вона ранком на завод, а діти до школи: обступлять, вітають, щебечуть, розповідають.
Любо... А як вона любе слово: "Будь готов!" — і дружну багатогранну відповідь. А червоний галстук.
То вона власними руками шила всім галстуки, убрання піонерські теж.
* * *
Подала заяву в КСМ і ждала. Окрилена надією. Труднощі в роботі не були труднощами. Почувала себе новою людиною.
* * *
Одлементував заводський гудок. Друга зміна цегельні кінчила. Вечоріло.
Збиралась молодь у заводський сад. Прямо з зміни і на зібрання осередку КСМ.
Зголодніла, стомленна молодь підганяла секретаря.
У другому кінці затянули пісню:
...Загранічниє порядкі
Распрекрасни хоч куда — а...
Хор-роші — наші ре-е-бяткі...
Та так.
З гиком, з свистом...
З улиці хлопчаки поздирались на забор — "глазелі".
В саду було повно.
Піонери нишпорили поміж "комсою".
Сьогодні будуть приймать їхню "Надійку".
Надя сиділа в гущі молоді. Було свіжо — прохладно, але не тому Надя дрижала.
Вона хвилювалась. І радісно, і боязко. І давно бажаний чеканий момент, і... що то скажуть.
Був доклад. "Пренія". Резолюції.
Майже не чула.
"Розбор анкет!" — аж подалась уперед.
………………………………………………………………………………………………
Постановили: Заявление о приеме в КСМ отклонить! По настоянию парторга, принимая во внимание ее мещанское происхождение с работы в коллективе Ю. Л. снять!
— Так от, товариші... Возражать будем опісля, а тепер далі...
— А возражать не возражать... Когось ще приймали, отклоняли... Потім біжучі справи...
З "молодою гвардією" — вийшли з саду; пішли врозтіч. Хто в кіно, хто вечерять, хто на вулицю, а хто спать.
* * *
В дівочій казармі темно. Пусто. На стіні бігають зайчики, снується мереживо од ліхтаря знадвору.
Синій, білий, червоний, зелений, жовтий — кольори переснувались на стіні; красивий вигаптований електрикою килим.
Мане, дратує. Віриш у нього, а воно фантазія електричного, сильного, прозаїчного ліхтаря.
Тіні від рам і листу дерева знадвору намітили вікно у чудернацьке мертве, привабливе, незнане, неіснуюче.
Сиділа і плакала — Надя.
Пусто.
Дівочі плечі здригались. Волосся спадає пасмами на солом'яний матрац.
В клубі — крізь стінку чуть — монотонно цокотів, як коник на стерні, кіноапарат. Цокотів уперто.
Перестань він — перерветься живий рухливий екран, буде сіре полотно.
Десь глибоко зародилась надія, росла і ширилась. А віри не було.
* * *
Ранковий гудок розбудив, збентежив дівчат. Заспані, бігли до артєльщика за ржавими оселедцями та хлібом і мчали на зміну.
— "Будь готов"... "будь готов!" — кричали діти, углядівши свою Надєжду.
А Надя нахилила голову і спішила — спішила на завод, між цеглу.
"Фабзайчик" Миколка стояв коло паровика.
— Ач, міщанка! — кинув він, — що, так як з пудрою з глиною іміть діло... Тю!., побігла як!..
* * *
Жарко на сушці.
Багато подають, не встигаєш вибирать і класти. Бігали вагонетки... співали дівчата... нила спина.
Багато — багато цегли на сушці...
Ой як багато...
А їй здалось, що то не на сушці, а на неї положили вчора.
Охтирка, 1924 р.
МАДОННА
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає —
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Т. Шевченко
На станції шум завис під потолком зали... Наштрикнувся на люстри і у конвульсіях шелестів крильми, царапав замурзані барельєфи.
День рюмсав розрізаний на рейках, і текли сльози по вікнах. Розплаканий день підпоїв і людей своїми слізьми.
Лице у воротник... очі в стакан... І під брязк бутилок і стаканів чавкають і сопуть.
Зрідка стиха підходить "скорий ". Тоді вливається нова валка людей.
Спішать... Липнуть на ослони... Метушаться... Такі ділові, такі розумні...
Чавкання під люстрами утроюється і тоді на їх шелестить шум. А з буфету звяк — монета на монету.
Он там хтось сидить на асфальті!.. Там, де купа окурків і величезна плювательниця, де подальше від світла. Де зваляні люде, як дрова... і лиця сірі, як сірий день. Вона сидить на холоднім полу; в біблейській позі, під біблейським плащем на асфальті.
Розвісила свою намоклу нудьгу на бильці, свою порепану печаль на скронях...
Розкрила груди і — під станційний шум — колисає дитя.
Лице в чорних плямах, а вії нагадують юність.
На лиці і в позі покора і ляк... Руки грязні і чорні... Ноги сховались під плащем з драної ряднини — вони репані, в курятах... Спина перегнулась; збився платок: нечесані коси опали на немовлятко з украденим віком.
Біле, як віск, личко тліє... теребить сухі грязні груди і усміхається заплющеними очима. Ручки маленькі, сухенькі давлять груди... А в матері голод підвів темні смуги під очі.