Кам вдав, що не розуміє, про що мова.
— Яке нещастя? — спитав, не дивлячись на гостя.
— Та, кажуть, хата зайнялась, а Темір узявся її рятувати. Попікся і сам зліг. У лікарні, кажуть, тепер аж в Улалі.
— А ти почекав би, доки вийде.
— Ой, не можу чекати,— заплакав старий.— Дитина сліпне. Поможи, врятуй мені сина!..
Він, сидячи, раз у раз кланявся камові в пояс і повторював свої благання, а на брудному обличчі часті сльози вижолобили два рівчаки до самої борідки.
Кам, видимо, розм'як. Недавня суворість сповзла з його лиця, як чорна хмара зі скелі.
— Ліків готових не маю,— сказав поважно кам,— але дам тобі раду, де їх дістати і як приготувати.
Чоловічок витягнув свою шию з горба, як чапля у дощ, і ловив кожне слово, як та краплини води. А кам, дивлячись у вогонь, казав:
— Найкращі ліки на очі робляться з птаха таскуша, з його крил. Треба тобі насамперед убити цього птаха. Як уб'єш, вирвеш з його крил найгрубші пера і настру-жеш у посуд. Доллєш туди масла і звариш. Як вистигне — маститимеш очі. Ці ліки повинні допомогти.
Чоловічок повторяв за камом упівголоса кожне його слово, а коли кам скінчив, він знов уклонився йому в пояс.
Кам, дивлячись у вогонь, не звертав уваги на його поклони.
— Коли б це не помогло,— продовжував він,— а це може бути, бо ти вже лікував свого сина у лікаря, пускай в очі порошок: тинь-ду-тана називається. Знаєш?
— Знаю, тинь-ду-тана, знаю,— закивав головою чоловічок.
— Так ось порошок. Це ліки добрі. А коли б і це не помогло, доведеться чекати до зими.
— До зими? — чоловічок так злякався, що навіть забув поклонитись і сидів, як поражений громом.
— До зими,— тягнув безжалісно кам,—тоді треба шукати гнізда птаха ремеза, а в його гнізді бурульок. Знайдеш їх — відтаюй і пускай в очі. Ті вже і сліпому поможуть.
Заледве він вимовив останні слова, як перед юртою зацокотіли кінські копита. Кам змішався і вмить зірвався на ноги, як сполошений звір, що лежав у барлозі.
— Іди вже,— сказав він на гостя,— іди і роби, що каж}', а я поговорю з духами.
Чоловічок встав, і його маленька яйцевидна постать покотилась до виходу, але при виході він зіткнувся з Трішем. Пропустивши нового гостя в юрту, чоловік оглянув його з ніг до голови і зник за дверима.
Тріш грізно подивився йому вслід, вичекав, поки той відійде подалі, і, щоб упевнитись, що він не підслухує, виглянув за ним надвір. Та чоловічок вже далеко відкотився від юрти.
Кам Натрус не спускав допитливих очей зі свого нового гостя. Він не чекав сьогодні Тріша і відчував, що його очі під насупленими бровами не віщують добра. Почував, що приїзд його був недаремний.
— Чого мовчиш? — спитав кам.
— Утікай! — випалив Тріш замість відповіді. Камові заграла на устах зла, іронічна усмішка.
— Що знов? — спитав він без видимого збентеження.
— Міліція в Чемалі.
— Міліція? — перепитав кам. Тріш блиснув очима.
— Міліція. Не знаю, чого ти дивуєшся? Ти, певне, не сподівався? Через кілька годин вона приїде за тобою.
Кам зареготав, аж задрижали стіни юрти, та перервав сміх, зустрівшись з Трішевими очима. Очі Тріша не сподобались камові, як і його тон. Так він з ним не говорив ще ніколи. Спершу він прийняв його тон і повідомлення за жарти, хоч і рідко чув його жарти, але тепер переконався, що до них далеко. Тріш насилу стримував хвилювання. Видно, і йому загрожувало таке саме нещастя.
Кам спитав:
— А ти? Що ти робитимеш?
— І я мушу через тебе втікати,— сказав незадоволе-но Тріш,— а ти регочеш.
І це зауваження було грубе і било по самолюбству.
— Що там таке скоїлось? — спитав суворо кам. Тріш розказав, що приїхала міліція зі слідчим, що
заарештували його батька і посилали за ним, але він встиг утекти, щоб попередити його, кама.
Кам сидів у задумі на землі. Він частіше почав смоктати люльку і густо плювати в огонь.
— Нам нічого втікати,— сказав кам, задумавшись.—" Нас ніхто не бачив при цьому.
Тріш скривив губи в іронічній усмішці.
— Не бачив? Ти б послухав, що кажуть у Немалі. Ти б послухав! Ти сидиш тут і нічого не знаєш. Там уруси, як оси, гудуть, а наші за ними. На тебе валять усю вину за пожежі. Вони кажуть, що тобі дорого доведеться платити за майстерні, за шкоди, що ляжуть тягарем на село.
— Чому тільки мені?
— А кому ж іще?
— І тобі.
Тріш скочив на ноги.
Он як?! Так винен він, Тріш, і більше ніхто?!! Кам сидів по-давньому, з підігнутими ногами, не звертаючи уваги на злість і хвилювання Тріша.
— Ти підпалив,— сказав спокійно кам. Тріш кинув на кама дикими очима.
— З чиєї намови? — просичав він.
— Ти не маленький,— сказав спокійно кам. Тріш заскреготів зубами.
— То ти такий? Ти бунтував народ, підпалював, посилав на вбивство, а тепер хочеш звалити вину на інших, на тих, кого ти купив своїми намовами, обіцянками? І ти хотів ще, щоб за тобою пішов народ? Ти дивувався, чому він так кволо помщається? Так, він зрозумів тебе швидше, ніж я. Він розумний, не послухав твоїх закликів. Ти мене тільки зловив і Мабаша. Тепер ти залишишся сам, бо ти боягуз. Але знай же, гаде, я порахуюся з тобою.
Тріш так близько присунувся до кама, що бризки слини летіли тому в обличчя. Кам, витримуючи його дикий погляд, мацав руками довкола себе, шукаючи ножа. Та Тріш зрозумів його рух. Поки кам опам'ятався, Тріш ударив його ногою в груди, і той повалився на землю. Коли він встав і вибіг надвір, Тріш уже скакав конем назад.
Дорогою до Бійська їхала запряжена парою коней підвода, а на ній, крім візника-алтайця, сиділи два чоловіки, одягнені в європейський одяг. Попритрушувані пилом, стомлені довгою триденною дорогою, вони сиділи мовчки, похнюпившись, і немов дрімали. Дрімав візник на передку і прокидавсь, здавалося, лиш на те, щоб час од часу підігнати мокрі від поту коні, не менше втомлені, ніж люди, що сиділи на возі.
Був уже кінець серпня, але день видався надзвичайно душний, і сонце, хоч уже хилилось до заходу, припікало ще добре. На заході росла густа дощова хмара, затягаючи щораз більші простори неба. Дощ був неминучий, і показувало, що випаде чималий, бо його давно тут не було. Подорожні засмучено поглядали то на хмару, то на дорогу, якій, здається, не було кінця. Раптом глухо загриміло, і по землі покотилась луна. Європейці глянули враз тоскно на хмару.