— Перш за все нема вже часу їздити, бо пора в Москву, а по-друге, щоб написати перехід війська через якесь гірське пасмо, не треба його бачити. Суриков не їздив у Альпи, коли писав перехід через них Суворова.
З цим треба було погодитись.
— А як ваші сердечні справи? — спитав несподівано Смирнов.
Молоді люди здивовано глянули на нього.
— Ви можете сказати, що це мене не обходить,— продовжував він спокійно,— і, може, матимете рацію.
Б і л к и — снігові вершини гір.
З В, Гжнцький
225
Я, одначе, питаю не з бабської цікавості, а як громадянин і радянська людина. То як же? Усе в порядку у вас?
Художник почервонів по самі вуха. Інженер похнюпився. Обидва вони мовчали, не знаходячи відповіді. По деякому часі Ломов сказав, що у нього все гаразд.
— Що ж, хай буде так. Але загалом недобре. Ви рбидва зробили собі забаву з такої важливої справи, їй-бо, не розумію оцих ваших взаємовідносин з жінками. Як півні! Невже таки не витримали б? А тепер люди плещуть язиками, повторюють у всіх відмінках ваші імена, район про це знає, сміється з вас А що в цьому хорошого?
Про Ломова там виразна думка. Якщо він насміється з дівчини, йому так легко не минеться.
Проте Ломов тримався незалежно, може, навіть нахабно.
— Вам легко говорити, коли віджили своє,-— сказав він, очунявши від удару.
Смирнов, усміхаючись, похитав головою.
— Рано ви мене ховаєте, юначе,— сказав він.— У мене ще не так погано, але я ніколи не розмінювався на дрібну монету і не робив собі забави з важливих речей.
— І жінку не зраджували? — здивувався Ломов.
— Ніколи.
— Є, кажуть, порода однолюбів,— сказав Ломов,— Але це рідкісне явище.
— Не вірите? Це справа ваша. Я одно знаю: сильна сім'я — сильна держава. Сім'я — це ланка в державному ланцюзі. Так же? Але годі про це. Значить, їдете? — перемінив раптом тему Смирнов, бачачи по обличчях Ломова й інженера, що вони обоє зніяковіли.
— їдемо,— підхопив інженер.— А ви коли? Смирнов сказав, що не скоро, бо не зробив ще всього того, що повинен зробити.
— Не боїтесь залишатись? — спитав Ломов.
— Аж ніяк. Судячи з того, що я бачив і чув,— сказав Смирнов,— і з того, що знаю від слідчих органів, нічого серйозного тут нема і не могло бути. Замішано тут кілька темних осіб, які скоро будуть знешкоджені. Мені треба довести роботу до якогось пуття, тим більше, що недуга забрала мені мало не два тижні, а це треба надолужити.
— Не чули, хто головний у всій цій афері?
— Кажуть, що кам Натрус і його приятелі. Скоро все буде, зрештою, ясно.
Кам Натрус сидів у своїй юрті насуплений, суворий, як голодний пугач. Огонь, що палахкотів насередині, освітлював його грізне обличчя. Малі блискучі очі втупились в одну точку. Він, здається, не помічав свого гостя, що, скоцюрбившись, сидів боком до вогню. Коли б той не рухався і не дрижав, як мокрий пес, можна було б гадати, що це просто купка лахміття, накрита круглою шапочкою, з-під якої виглядає чорна тоненька кісочка, як корінець засохлої петрушки. Але він увесь час у русі. Він шморгає носом, пихкає маленькою люлечкою, зітхає, а кісочка за кожним його рухом підплигує на згорбленій спині. Огонь нарешті припікає йому бік, і гість повертається до нього обличчям. З лахміття визирає маленьке жовте, зморщене, як печена ріпа, лице, довгасте, віспувате, без заросту, з косими, широко розставленими очима, що зосереджено дивляться в мідну люльку, як сорока в кістку.
Кісочки не видно тепер, але так само, як вона, дрижать кілька волосків, що казна для чого примостились на самому кінчику підборіддя.
Чоловік тільки на вигляд такий байдужий, а насправді він думає: він сильно хоче, щоб кам перший відновив перервану розмову, бо самому страшно починати, а кам мовчить уперто, і в нього таке обличчя, що, здається, він не заговорить ніколи.
Гість, мабуть, відчуває це, бо раптом починає метушитись, скімлити, мов змерзле цуценя, і з очей йому капають сльози.
— Допоможи,— скрипить він жалісно, як немазане колесо, і дивиться в очі покірним щеням.
Кам зустрічається очима з його поглядом, змушує гостя опустити очі і сам поглядає на нього згори довго, з огидою і презирством.
Гість в'ється під камовим поглядом, як вуж, придавлений палицею.
— Допоможи! — благає він.
— А ти допомагав мені? — питає кам.
Він цідить слова крізь зуби, і кожне слово б'є молотом по згорбленій спині. Чоловік здригається від кожного удару.
8*
227
— Чим же я міг допомогти? — молить він.— Знаєш, який я бідний?
— Раз бідний, так мовчав би. А то ні, і йому треба своє слово сказати! А як припекло, то прийшов? Нечиста свиня.
— Я ж і не казав нічого такого. Я казав, що бідному нема чого багачів підтримувати, бо ситий голодного не розуміє, а про вас, хай мене Ерлік скарає, не казав ніколи нічого.
— Не казав?
— От щоб я з цього місця не встав,— клявся гість. Кам зважував, чи правду він каже, чи ні. Зважував
довго і мовчав.
— Вилікуй,— почав знову молити гість.— Один він у мене на світі. Хто догляне мою старість? Вилікуй і бери, що хочеш. Буду тобі служити вірно. Що захочеш, зроблю.
Кам кинув на вагу сказане — переважило. Сподобалось йому. Був задоволений, що має нову жертву в руках, але одразу не хотів цього показати.
— Ти погана людина,— сказав повагом, несподівано для гостя.— Ульгень віддав тебе Ерлікові, а Ерлік не хоче нічого зробити для тебе.
Слова кама ще нижче прибили до землі згорблену людину.
— Обіцяй йому коня навесні,— кинув слова, як останній рятунок.
Кам вишкірив гнилі зуби.
— Довго ще чекати,— сказав.
— А що ж я зроблю? Дав би зараз — немає. Усе забрали злі духи. Одне лошатко лишилось. Може, воно підросте до весни, тоді й бери. Тепер, сам знаєш, воно не годиться.
— Ну, добре,— мовив кам,— попробую попросити бога, але чи вийде що — не знаю. Ерлік — бог впертий, а коли вже завзявся, то його треба довго просити. Давно твій син хворий?
— Давно, батечку. Ще з весни. Щось трапилось з очима. Думали, від диму, але де там...
— Чого ж ти не приходив досі?
— Тая...
Старий захлинувся, заковтав слину і замовк.
— Скажи! — наказував кам.— Я все знаю. *— Та порадили, так я повів...
— Ну що ж, поміг?
— Поміг, зразу стало легше, але треба було далі лЬ кувати, а тут з ним самим нещастя скоїлось.