Електрифікація чорних, закоптілих юрт досі нікому не вкладалась у голову, ніхто не розумів її. І аж поява влітку інженера Манченка і його робота помогли зрозуміти значення величезної ідеї. Мріями інженера запалились насамперед Іван Макарович і доктор Темір, і від них це захоплення передалось молоді. Але їх обох не було видно сьогодні серед демонстрантів. А їх звикли бачити всюди першими.
Пройшовши всіма вулицями невеличкого села, демонстранти спинились на широкому майдані перед аймацькою Радою, і тут зустріли їх представники влади з трибуни, побудованої біля церкви, що вже кілька літ пустувала.
Зваблені музикою, поприходили сюди селяни послухати, про що говоритимуть промовці. Чи не скажуть чого про допомогу жертвам повені?
Весь майдан хутко заповнився людьми. Музика заграла "Інтернаціонал". Зашуміли прапори, і шапки кількохсот людей похилились додолу. Завмерли голоси. Здавалося, вітер затих, заслухались гори.
Але музика скінчилась, і оплески сотень долонь ударились об скелі, бо на трибуні з'явився промовець.
Зрозумілою всім алтайською мовою він вітав збори з одинадцятою річницею Жовтня. Говорив про труднощі, що довелося подолати на довгому одинадцятилітньому шляху до соціалізму, говорив про великі досягнення та про допомогу потерпілим від повені. Люди слухали, ловили кожне слово.
З хати напроти вийшов Іван Макарович і швидкими кроками, ніким не помічений, наблизився до юрми. Йому хотілось хоч трохи послухати промовців, хоч на хвилину взяти участь у демонстрації, щороку ж він вів її сюди.
Промовець якраз закінчив, і знов загриміли оплески, знов залунали звуки пролетарського гімну.
Івана Макаровича, без шапки, важко було впізнати. Иа нього дивились як на чужого ті, що його давно не бачили. Він був зовсім білий. Він побілів так за одну ніч, після гої страшної звістки. Обличчя йому за кілька днів зробилось чорним, зморщеним, як у старого діда. Очі були мокрі від сліз. Він постояв хвилину і подався до хати, бо там лежала без пам'яті його дружина.
Цілими днями не відходив від неї, сам борючись з її хворобою, бо лікаря не було.
Коли Ганна Степанівна засинала, він біг до старої Тібан питати, чи не вернувся її син, чи не приїхав уже часом. Але стара нічого не могла йому відповісти.
Хвороба дружини відвернула його думки від Тані. Цілими днями він був зайнятий хворою. Сам варив страву, сам вливав її у рот недужій, бо вона лежала нерухома в страшній гарячці.
Людина — витривале створіння, чи не найвитрива-ліше з усіх істот. І Ганна Степанівна, здавалося, перемогла хворобу, бо по кількох днях цілковитої непритомності і гарячкового сну почала приходити до пам'яті. Іван Макарович радів невимовно. Бігав, тупцював коло неї, як малий хлопчина. Вона навіть усміхнулась, та усміх її був тільки як вечірній проблиск осіннього сонця, що вигляне з густої вати хмар і зникне назавжди.
Прийшовши до пам'яті, спитала про Теміра. Коли б він був, вилікував би, напевне, але його не було, і ніхто не знав, де він і що з ним діється.
Стара Тібан розіслала гінців шукати його, та даремне. З Бійська привезли звістку, що бачили його, як сідав на поїзд до Новосибірська, а більше про нього ніхто не знав і не чув.
А доктор Темір, пересівши в Новосибірську на скорий поїзд, гнав до Москви. Усю дорогу сидів біля вікна, вдивлявся в безконечні голі степи, що тягнулись аж до горизонту. Перед очима миготіли телеграфні стовпи, линули назад з незбагненною швидкістю. Навколо було порожньо, сіро, мертво.
Доктор Темір давно не був у цих краях, давно не їхав цією дорогою, ще відтоді, як закінчив у Москві медичний факультет і повернувся у свої рідні гори, щоб усе життя нести допомогу своїм бідним братам. Скільки сили тоді було у нього, скільки енергії, які перспективи...
Перед очима зрідка виринають села, щоб за хвилину зникнути, сховатись у безвісті.
Поїзд летить, звивається, як залізний вуж, сичить і стогне, а пробігаючи містки на річках і болотах, реве дико, аж стогне земля.
Доктор Темір сперся головою на вікно, ловить удари пульсу поїзда, чує, як у мозку його відбивається ритмічним: та-та-так, та-та-так!
Напроти доктора на лаві сидять якісь дві жінки, з вигляду крамарки або багаті міщанки. Одна з них старша на вигляд, з чорними масними очима, у теплій хустці, як видно — мати; друга — молодша, білява, одягнена з претензіями на європейськість,— її дочка. Вони недавно сіли, на останній станції, але встигли вже ситно поснідати і напитись чаю з бляшаного чайника, що спочивав тепер на дні глибокого кошика. Вони з самого початку зацікавились постаттю незнайомого сусіда, але доктор намагався не звертати на них уваги. Попоївши, вони весь час упівголоса розмовляли. Темір знав, що вони говорять про нього. Розмова сердила його і хвилювала, але він терпів і мовчав.
Паровоз, як задиханий кінь, підбіг до станції і став. Він важко дихав, з його боків бухала пара.
Доктор Темір ліниво підвів голову і глянув крізь вікно. У вічі впав напис станції — "Вятка". Поїзд стояв тут довше, і Темір думав устати і купити якусь книжку чи газету, щоб трохи розвіяти гнітючі думки. Він підвівся вже на лікті, щоб зіскочити на підлогу, як раптом по перону промайнуло якесь знайоме обличчя. Доктор Темір почав пильно придивлятись і пригадувати. Невже він міг мати тут знайомих? Але вийшло, що так. По невеликих зусиллях пригадав: він мав тут знайому. Це була тьотя Груша.
Доктор ще раз глянув на назву станції. Так, Вона казала, що живе у Вятці. Про те, щоб вийти, не могло вже бути й мови. Він сховав голову за стіну, щоб його не впізнали.
Тьотя Груша якраз наближалась до вагона. Ішла з якимось чоловіком, сильно спираючись на його руку, і щось йому дуже весело щебетала. Чоловік вів за руку її дівчинку.
"Чи це її чоловік, чи жертва "пристрасті",— зацікавився, сам не знаючи чого, доктор Темір. Зацікавився більше, ніж гадав.
Коли вони пройшли повз його вагон, він вихилив голову крізь відчинене вікно, і тут же мимохіть була задоволена його цікавість.
— Таточку,— почув доктор.— Ти скоро повернешся?
Відповіді доктор не почув. На станції двічі пролунав дзвінок, і до поїзда кинувся прожогом натовп, що висипав було з вагонів на перон. Серед натовпу побачив доктор і свою недавню співбесідницю, яка незграбними кроками несла своє огрядне, розповніле тіло до вагона. Вона розштовхувала всіх ліктями і перла у вагон перша. Доктор Темір плюнув з огидою.