Діти з жалем покидали клас і, проходячи повз Таню,. щиро прощалися з нею.
— До завтра, діточки, до завтра! — говорила вона, пестячи очима чорні голівки дівчаток і хлопчиків. Дівчаткам з-під круглих, обшитих хутром шапочок визи-
рало по шість чорних кісочок з уплетеними мушлями та іншими прикрасами: хлопчики ж були здебільшого стрижені, але дехто з них іце й досі носив кіску, звичайно скарлючену, тоненьку, як мишачий хвостик.
— А ти, Манзирку, коли кісочку відріжеш? — спитала Таня, спіймавши за руку чорнявенького хлопчика, що проходив повз неї.
Хлопчик почервонів і закліпав косими оченятами.
— Я давно б відрізав, та мати не дозволяє,— сказав з жалем.
— А ти скажи матері, що до школи з кіскою хлопчикам ходити не можна. Кісочки носять дівчата і неписьменні хлопці, школярам же не можна. Гляди, щоб завтра прийшов без кісочки. Добре?
— Добре. Коли мама не схоче, сам відріжу, — сказав Манзир.— Це не важко. Взяв ножа, раз — і нема.
Таня приязно погладила його по голівці.
— Самому не можна,— сказала,— треба, щоб мати відрізала. Ти зараз додому?
— Не знаю, мабуть, побіжу на Катунь. Там і вода! Ще ніколи такої не бачив. Уже й пором не ходить, страшно...
— Краще йшов би ти додому. Що там робити над Катунню? Іди додому. Підеш?
— Мабуть, піду... До побачення.
— Будь здоровий!
Через хвилину клас опустів, і Таня залишилась сама. Вона важко впала на стілець, зітхнула і сумно глянула крізь заплакане вікно на сіре, непроникне небо.
"Сумно на світі,— подумала вона*— Дуже сумно".
Дощ, що лив ще перед хвилиною, вщух, але, здавалось, ненадовго. Здавалось, вщух на те, щоб набрати сили і полити ще сильніше.
Ранок швидко поступався місцем безконечно довгому вечору, а той вів за собою ще довшу, глуху, безвідрадну осінню ніч.
Таня думала тоскно про ті страшні ночі. Вона так стомилася останніми часами цим чеканням, що нічого не хотіла — тільки виспатись, але, коли приходила ніч, сон утікав, як злодій, з її кімнати, не торкнувшись навіть повік.
Задивившись у сіру далечінь, вона не помітила,
Ю В. Гжицькнй
289
як перед вікном виросла висока постать у баранячій шапці.
— Гей! Є там хто? — крикнув юнак.
Таня здригнулась, встала і підійшла до вікна. Це був листоноша. Як вона забула про нього? Побачивши Таню, він поздоровався і помахав у повітрі листом. Вона пізнала почерк, зблідла і простягнула руку до листоноші крізь вікно.
— Дочекались? — сказав приязно.
— Спасибі, дочекалась,— та в словах і рухах не було вже ні хвилювання, ні радості. Вона сама дивувалась зі своєї байдужості.
Вернулась до столика, розкриваючи по дорозі конверт. Лист був справді від нього.
"Любий друже! — писав художник,— Причини моєї довгої мовчанки шукайте в душевній боротьбі, що відбувалась у мені по виїзді з Алтаю і від вас. На наше спільне нещастя ми познайомились і з першого ж разу, здавалось, покохали одне одного. Але чи так було насправді? Ви покохали мене, я знаю, ви покохали першим дівочим коханням, чистим і щирим, і на жертовник любові зложили все, що ви мали святого, все віддали. А я? Тут і вся трагедія. І я покохав вас, але кохання виявилось нетривким. Воно не зродило любові, воно згасло, перейшло в приязнь і, може, в довічну дружбу. Що вам з того? Чи може вона вас задовольнити? Не може, — відповідаю. Кохання згасло. Я думав: там, далеко від неї, відчую, чи люблю її, і коли без неї не зможу, вернусь і заберу її до себе назавжди. Та вийшло інакше. Я мав вас завжди за дуже розумну і розвинену жінку. Будьте такою до кінця. Не пишу про себе, бо навряд чи це вас цікавить..."
Кинула на стіл листа і сперлась на спинку стільця.
— Дочекалась,— прошептала,— дочекалась...
її уста шепотіли якісь незрозумілі слова, з очей котились сльози тяжкої образи. Котились безвольні, як перли, по блідому безкровному обличчі.
Раптом зірвалась зі стільця як ошпарена. З невимовною злістю вхопила листа і подерла на дрібні шматочки, здригаючись від огиди.
— Навіть нічого нового не міг написати! Онєгін! Новочасний Онєгін пише до алтайської Тані.
Від раптового пориву, від приступу гніву втомилась. Білі тонкі пальці впились у чорне волосся, і сама знов безсило впала на стільця, поринаючи в на-півомертвіння. Не хотілось уже нічого. У голові не було думок, не знала нічого. Очі безвольно блукали по сгінах класу, немов шукаючи чогось...
Із-за старої карти Азії виповз чорний тарган, сів на стіні і зарухав вусиками. Дивним магнітом прикував він зараз же Танину увагу. Біла стіна була продовженням безбережного снігового, полярного поля, про яке вона розповідала дітям, а тарган — маленьким дослідником. Він то повз, то ставав, немов провалюючись у снігу. В її уявленні він набирав людських форм. Над тріщинами в стіні він довго сидів і думав, як їх перелізти. Коли можна було, обходив, коли ні, брав їх пробоєм, далі йшов швидше. Покрутившись на стіні, він різко повернув назад і вже по карті почав спускатись на "південь". "Тепер іде відкривати південний полюс",—подумала Таня. їй пригадалась відповідь хлопчика на її питання, чи тепло на південному полюсі,— хлопчик сказав, що тепло. Тарган, без сумніву, прямував до тепла. Він швидко перебіг Азію, перескочив через Алтай, Монголію і знов опинився на стіні. Він різко виділявся на білому тлі. Посидівши, порухавши вусиками, тарган знов заметушився. Таня думала, чи полізе він до печі, чи розумний з нього дослідник, чи ні. Тарган наче прочитав її думки. Він швидко зорієнтувався * попрямував до печі, але, пробігши шматок дороги, знов став. Може, він бачив Таню і з острахом зупинявся щохвилини, але, коли віддаль до грубки стала зовсім невелика, він з розгону шугнув у дірку...
Таня зітхнула і підняла голову. В класі темніло. Треба було йди додому.
Вона встала, одягла свою чорну шкіряну курточку. Шапочки десь не було. Почала розглядатись за нею, але за вікнами пронісся раптом дивний, зловісний крик. Хтось біг аїлом, вигукуючи якесь незрозуміле слово.
Таня покинула пошуки і почала прислухатись. Крик затих, а за кілька хвилин пронісся вже ближче.
— Катунь!.. Катунь!.. — тепер виразно бився із вітром чийсь знесилений голос і змовкав.
Через хвилину Таня почула чвякання по болоті чиїхось чобіт і знов цей розпачливий крик під самісінькими вікнами: