— Тон? Не подобається тон? Ви не звикли до нього?
Таня засміялась штучним, вимушеним сміхом.
— Я, мабуть, забув його просто, — сказав по хвилині доктор так само спокійно.
— Ви, певно, гадали застати заплакану, пригнічену жінку, що шукатиме вашої допомоги і заступництва?
Причіпки ставали болючі, нестерпні. Він не зрозумів їх і злякався.
— Звідки така думка? — боронився він слабко.— І в гадці не було, як би я смів, нарешті, так думати? З яких причин?
— А з тих причин, що вам, певно, дещо сказав мій батько, який без мого відома взяв на себе невдячну роль посередника, що він і спокутував, до речі.
— Яка ви все ж таки жорстока!
— Це не жорстокість.
— А що ж? Це, крім жорстокості, ще й непростиме, нечуване, хворе самолюбство. І люди, яких ви змушуєте покутувати за свої почуття до вас, люблять вас і люблять правдиво, не так...
— Як хто?!
Вона зробила гострий наголос на слові і від злості аж скочила з місця.
Доктор сидів спокійно.
— Як той,— сказав він поволі,— кого ви так неза-служено любите. Думаю, ви звільните мене від прикрості вимовляти його ім'я?!
— О так, я цілком зрозуміла. То мета вашого приходу тільки провідати?!
— А як не тільки провідати, то що?
— Тоді я вийду з кімнати.— Вона встала, але доктор заступив їй дорогу.
— Сядьте! — сказав він гостро. Таня зміряла його очима.
— Он як! Ви вже навчились наказувати?!
— Я завжди вмів. Але кохав вас, і мені приємно бу-?
ло слухати ваших наказів. Та з того часу, як ви розбили моє кохання, втоптали його в багно, я більше вам не слуга, я більше ваших наказів не слухаю.
Вона кинулась до дверей, але він затримав її силою.
— Пустіть мене! — крикнула. Доктор не послухав.
— Зараз,— сказав.— Сядьте! Я тут останній раз і хочу поговорити з вами. Ви мусите вислухати мене. Ви маєте обов'язки переді мною.
— Обов'язки?! — Таня здивувалась. Вона не знає, про що він говорить.
— У вас, видно, коротка пам'ять,— сказав доктор.— Я вилікував того, знаєте? Ви пам'ятаєте нашу умову? Згідно з нею я мав право просити вас дечого. Ви обіцяли виконати все, що не переходитиме меж можливо-го. Пам'ятаєте? Тепер я прийшов по борг. Я прошу вас вислухати мене, і ми розстанемось. Ви згодні?
— Говоріть!
Темір закинув голову назад і думав. Вона мовчала. Важку, гнітючу тишу порушив його тремтячий голос:
— Скажу, скажу, — почав він сумно.— Такою ціною я здобув собі право говорити з вами. Такою ціною, Таню! І чому це так? За що така ненависть до мене? За віщо? Я кохав вас, кохав до самозабуття. Я готовий був на всякі жертви. Це не слова тільки, ні, я проста людина, і не люблю зайвих слів. І за це я нажив собі ворога в вас. Я став таким ненависним, що від мене ви втікали через вікно...
Таня всміхнулась. Він не помітив і тягнув далі:
— ...І прийшов чоловік, пустий, тупо зарозумілий панок, салонний лев, прийшов і зробив фурор! Заімпонував! Зробив перелом! Заворожив! Заволодів душею і тілом жінки, що її я мав за найсвятіший ідеал, на неї молився щохвилини! Він обплював, зганьбив мого бога, знищив і кинув!
Доктор Темір, схвильований, спітнілий, захриплий, дивився на Таню страшними очима, чекаючи заперечень, але Таня мовчала.
— Отой чоловік,— продовжував по хвилі,— прийшов нахабний, підлий, прийшов сюди, вибрав собі жертву, і почалось... Ви бачили його в алтайських юртах? Ви бачили його там? Спитайте тих, хто був там. Він нахабно знущався з вогнищ наших людей, з бідного одягу, з їхніх святощів. Він мав право дивитись на
9 В. Гжнцький
257
жіночі прикраси, торкаючи їх руками, він мав право заглядати в їхні горшки, мав право сміятись в очі господарям з них же самих, бувши їхнім гостем. Він зрадник! Він цим зраджував Радянську владу. Він зраджував усіх на кожному кроці. Він зраджував, бо зрада у нього в крові. Він хам! Він зрадив, нарешті, вас! Він обплював, споганив вас і кинув, як непотрібну ганчірку.
— Не забувайтесь, Теміре! — сказала, випростовую-чись, Таня.
— Слухайте,— блиснув очима Темір.— Я маю право говорити, бо я лікував його. Ви чуєте? Щоб догодити вам. Я повинен був убити його, а я лікував, бо ви того хотіли. А тепер ви мені хочете заборонити говорити? Ні, ні! Я не випущу вас звідси! Я мовчав. Я все знав і бачив, але мовчав. Я хотів, я думав, що ви пізнаєте його, розкусите і викинете, як червивого горіха, що ви, порівнявши його зі мжно, оціните, нарешті, і мене, але, як виявилось, я жорстоко помилився. Тепер його нема. Він обіцяв вам, певне, що повернеться, але мені здається, що ви не повірите йому більше. Він не повернеться. Він має другу чи десятки їх у столиці. Там столичні є, чи ж може він думати про дику алтайку? Так, він не повернеться! І я прийшов до вас... Не привітатись тільки, як я сказав, зайшовши, ні, у мене була інша мета. Я прийшов вам сказати, що я... такий, як був...
Вона глянула на нього здивованими очима.
— Не дивуйтесь, Таню!
Він притишив голос, і далі полилась його мова так лагідно й тихо, так покірно й ніжно, що у Тані виступили сльози на очах.4
— Таню, моя рідна! Я люблю вас! І навіть тепер, і після всього, що трапилось. Мені здається, що люблю вас більше, ніж любив, бо тепер ви така бідненька, така скривджена, ви так потребуєте ласки, теплого слова. Таню, послухайте мене. Будемо говорити, як люди дорослі. Я люблю вас і прошу стати моєю жінкою. Любити мене ви зразу не зможете, але шанувати хіба буде трудно? А з часом, може, і полюбите. А я люблю вас усім серцем.
— Це вам тепер так здається, Теміре. Але тоді, коли б я стала вашою жінкою, я мусила б завжди боятись ваших докорів. Я мусила б чекати при найменшій сварці сцени ревнощів.
— Ви не хочете мене й тепер?
— Я боюсь, чи зможу вас поважати після цього, 6*> досі я поважала вас глибоко.
— А так? Хіба за мою щирість, за мою любов ви могли б перестати поважати мене? Ви подумайте, Таню, що ви кажете?
— Я одверта з вами. Доктор сховав голову в долоні.
— Що ж ви будете робити? — простогнав він.
— Ах, докторе, щось зробимо, не бійтесь.
— Так ви не даєте мені ні іскри надії?
— Як я можу дати надію, коли я вже не маю її сама?
— Що ж буде?
— Щось буде.
— Я не розумію вас, Таню. Що ви замишляєте? Це не вихід із становища. Я це сприймаю за жарт. Ви маєте ще людей, що заступляться за вас у потребі. Ви ще не самотні. У вас є друзі. Ви дозволите мені приходити до вас, хоч порадити вам чим-небудь. Вам треба конче когось мати, з ким можна б поділитись думкою, коли не горем.