— Чи скоро кінець цій дорозі? — спитав чоловік у кашкеті, в якому, придивившись, легко можна було пізнати інженера. Запитання було звернене до візника, але той не чув.
— Він спить,— сказав художник Ломов, що сидів поруч з інженером.— За три дні хоч кого заколише.
— Товариш Юнаяков! — крикнув інженер.— Прокиньтесь!
Юнаяков прокинувся, оглянувся і закліпав зляканими очима.
— Далеко ще до Бійська?
— Мало-мало терпіння, однако,— сказав похапцем візник,— Рахуйте по стовпах: від Шульгиного Логу до Бійська сімдесят п'ять кілометрів. Скільки проїхали? Читай на стовпі,— показав він пужалном на телеграфний стовп, повз який вони якраз проїздили.
— Шістдесят дев'ять,— сказав інженер, прочитавши запилену цифру.
Юнаяков швидко полічив.
— Ще шість кілометрів залишилось,— сказав він.
— А доїдемо перед дощем?
— Доїдемо! Но-о-о! — крикнув він, і втомлені коненята, вибиваючись із сил, побігли жвавіше.
— Тепер можемо сказати, що доїхали щасливо,— промовив художник, мимоволі оглянувшись на лісок, що вони тільки-но проминули.— Тепер знов пішов степ рівний, як стіл, аж до Бійська.
— Тепер ми вже дома,— погодився інженер.
— От розстанемось і, може, ніколи більше не побачимось,— сказав художник, і в голосі його забриніла якась сумна нотка, що зворушила інженера.— Я, бачите, може, ще не так дуже зіпсований,— сказав він по хвилі,— щоб не розуміти, як це гидко все те, що я сказав. Звідси, мабуть, і мій характер.
— Треба характер тренувати. Це повинна бути свого роду фізкультура характеру. Ми маємо на те розум.
— Коли б ми були євнухами,— сказав художник.— Забуваєте про "слабку плоть людську". Ви забули про почуття.
Інженер спалахнув.
— Почуття, почуття,— слова самі. Які у вас були почуття до особи, яку ви недавно покинули? Скажу образно: щоб випити склянку пива, не треба було будувати пивний завод.
— А ви як поступили? Не так?
— Зовсім не так. Я випив свою склянку пива зі старого заводу, а ваш стоїть тепер спустошений, покинутий на вічну консервацію. Ви ж до нього не вернетесь? Так же?
*~ Ркажу чесно: ні.
— Ось вам і почуття.
Художник мовчав. Він відчував велику провину перед Танею й уявляв собі її зараз заплакану, покинуту, самотню, хвору.
— Що ж ви їй все таки сказали? Невже не залишили ніякої надії?
Художник похилив голову.
— Які тут надії?!
— Надія — велика річ, — підхопив інженер. — Скільки людей мусило б покінчити з собою, коли б не мали ніякої надії.
— Я, власне, сказав їй правду. Я сказав, що напишу з Москви. Коли я почуватиму, що люблю, що вона мені необхідна,— я негайно приїду за нею. Коли ж ні, коли виявиться, що це знов тільки тимчасове захоплення, я теж напишу.
Художник сумно задивився в далечінь.
— Ех ви! Чого б вам не взяти її? Я, здається, був би страшенно щасливий, коли б ви взяли її за жінку. Вона мені дуже подобається.
Художник зробив головою рух, як баский кінь, що віджене головою муху і далі хрумає овес.
— Коли б мені не та, що в Москві,— сказав він знов спокійно.
— А ви хоч любите її?
— Чорт його зна!
— Боїтесь?
— Може, й так.
— От ви — інтелігент, вибачте на слові, низької проби, щоб не сказати, як у нас кажуть, гнилий інтелігент.
— А Груша? — спитав художник.
Юнаяков, на якого не звертали уваги захоплені своїми справами європейці, аж перехилився назад, щоб краще чути цікаву для нього розмову. Він, правда, не розумів усіх слів, але сенс розмови ловив і, почувши про Грушу, хотів перевірити свої здогади.
"" Це ж не те,— сказав по хвилині інженер.— Хіба можна порівняти Таню з Грушею?
Юнаяков був задоволений з відповіді, але не художник.
— Тим краще, — сказав він.— Вам легше було розв'язатись з нею. А що б ви зробили на моєму місці?
— Я вже сказав вам.
— На той рік приїдете? — спитав раптом Юнаяков, не повертаючи голови від коней.
Пасажири здивовано переглянулись і значуще всміхнулись.
— Він усе чув? — спитав пошепки художник.
— Мабуть. Приїдемо! — відповів інженер голосно Юнаякову.
Юнаяков, видно, повірив, бо повернувся і подякував, киваючи головою.
— Добре,— говорив він,— ви корисні люди. У нас нема таких. Нам треба таких учених якнайбільше.
— За це ви хотіли нас побити? — бовкнув злісно художник. Але було видно, що Юнаяков не прийняв це на свій карб.
— Дурні,— сказав він.— Народ їх покарає. Це Натрус, кам наш, і ще кілька людей. Тепер він сам. Його всі покинули, як прокаженого.
— А ви вірите камам?
— Я-то? Ні. Я не вірю. Вони ошуканці. Це там, далеко й горах, де народ ще дуже темний, там вірять, а у нас — ні. Приїжджайте до нас на той рік. Ми вам поможемо. Усі підуть за вами. Наш Іван Макарович розказував нам про вас. Ми йому віримо, він наш, алтаєць.
— Гляньте, скільки може зробити тут одна людина,— сказав художник. — Тихий, скромний, чи чув хто коли-небудь про якогось Івана Макаровича? Не чув же, а він працює, і працю його видно.
— Таня казала вам що? — спитав інженер Юная-кова.
— Таня? — Юнаяков замислився і відповів аж по довгій паузі.— Немає вже тієї Тані, що була.
— Чому так?
— Не знаю.
Юнаяков усміхнувся, але подорожні цього не бачили.
Спускались у долину. Через кілька хвилин перед очима подорожніх виникла величезна холодна Бія. Пором, притягнений катером, приймав вози і піших. Наші подорожні пострушували з себе пил, розім'яли переси-джені ноги і стали в чергу.
За рікою, на високому березі, розкинулось невеличке сибірське містечко Бійськ. Черга була невелика, і хутко їхній віз заторохкотів на дерев'яному поромі.
Ледве вони в'їхали в місто, як на землю впали великі краплі дощу.
Візник вдарив по конях, і, поки пустилася злива, вони вже були під повіткою заїжджого двору Будинку селянина.
Натрус уже третій день блукав горами, ховаючись від погоні. На ніч, не знаними нікому проходами, під прикриттям густих кущів спускався у долину, спинявся неподалік від своєї юрти і довго виглядав, чи не покажеться з неї ворожа постать. Коли було тихо, повз на животі до юрти, наслухував ще деякий час під дверима і, не почувши нічого підозрілого, заходив досередини. Тут він не сидів довго, бо могли накрити. Жінка з кожним його приходом говорила, що за ним заїжджали вже кілька разів і пильно шукали в цілій околиці. Водить їх Тріш.