— Сюди ви більше не повернетесь.
— Можливо. Ви коли збираєтесь?
— Позавтра, я думав. Художник глянув на годинника.
— Так. Уже дванадцята минула. Так що це вже фактично і є завтра. У такому разі ми на Алтаї ще дві ночі і один день.
В той час, як інженер і художник спокійно розмовляли за склянкою вина, на подвір'ї інтернату з'явились дві підозрілі особи. Вони пролізли через діру, яку тільки вчора хтось виламав у паркані, і обережно підійшли до дому, де мешкав інженер. Один із них узяв з-під паркана кола і підпер ним двері знадвору, другий такими самими кілками попідпирав віконниці на вікнах.
Кілька хвилин вони ще покрутились біля дому і зникли у тій самій дірі, якою ввійшли. Собаки нового ще не було, а старий, що з часу останньої пожежі ходив зі сторожем, вірний друг його, загинув учора не знати з якої причини.
Глянувши ще раз на годинника, інженер встав, щоб іти додому. Але раптом якесь незрозуміле світло вдарило у вікно. Гість і господар, не задумуючись, вибігли надвір. Тут вони почули людський крик, що долинав з подвір'я інтернату. Це був крик сторожа. Інженер впізнав його голос одразу. У тому ж місці, звідки чути було крик, стояв вогняний стовп і хмари чорного диму. Небо вкрила червона заграва і освітила навколишні гори.
— Це ви горите! — сказав схвильований художник.— Я забув сказати. Ійнечі була і радила берегтись, бо на нас є змова.
Інженер стояв як скам'янілий.
— Чого ж ви стали? — збудив його художник.— Біжім!
Інженер і художник, голосно кличучи на рятунок, побігли на пожежу.
Поки приятелі добігли до флігеля, той уже весь стояв у вогні. Дах провалився, і крізь чорний отвір бухало червоне, нещадне полум'я. Воно шуміло, сичало зловісно, як тисячі гадюк. Червоні вогняні язики висувались на всі боки, лизали чорну ніч.
Раптом, як на те, подув ранковий вітер. Виповз із холодної білої Катуні, як вуж, поповз угору і дунув у вогонь. Полум'я стрепенулось. Чорний дим заклубо-чився хмарами і, відділившись від нього, полинув під небо. Щось загуло, затріщало, звуглілий будинок розсипався, як паперова коробка, стіни якої не витримали внутрішнього натиску.
Полум'я весело забігало по розширеній території. Звідси недалеко до сусідніх будинків. А вітер дме. По стіні навпроти побігли вогники, як морські хвилі. Побігли і вдарились об стіну майстерень. Ударились раз, другий, третій і по дерев'яній стіні, як щури, побігли на покрівлю.
Чорна стара покрівля вмить зацвіла вогняним квітом. Першими на пожежі з'явились найближчі сусіди. Потривожені криками і загравою, вони, як спали, повискакували з хат і на дворі деякий час, мов зачаровані, дивились на розгул стихії.
Художник та інженер бігали як божевільні, метушились, організовували рятівничу команду, закликали до роботи, та безнадійно. Дехто побіг навіть по воду з відром, одначе вода в такій кількості була лише краплею в морі; дехто побіг ще ніби за відром і не вертався більше з дому.
Нарешті залунав дзвін на інтернаті. Хтось додумався вдарити на сполох. Розпачливі звуки полинули в село, благали рятунку.
Почали вилазити з юрт і хат, як ведмеді, сонні алтайці. Вийшовши, довго чухались, міркували, а потім ішли голіруч на пожежу.
Прибігли й дачники, що в невеликій кількості залишились ще. Поприбігали закохані парочки, що досі сиділи в ліску на Бешпеку, зваблені полум'ям і загравою. Прибігли, як нічні метелики на вогонь.
Цілком несподівано з'явилась поблизу пожежі кремезна постать Дмитра Івановича Смирнова. На нього ніхто не звернув уваги, бо всі були зайняті ділом. Він став осторонь, з палицею в руці, старався, щоб його не помітили. За станом здоров'я він не мав права виходити з дому і знав це, але, почувши дзвін на сполох і побачивши заграву на небі, встав і подався на вогонь. Він подумав, що, може, не знайдеться там організатора рятівничої акції і його керівництво буде потрібне. Але, побачивши, що Манченко зі знанням справи керує роботою, постояв кілька хвилин і повернувся додому, вирішивши нікому не признаватись, що порушив постільний режим.
Інженер зорганізував рятівничу команду з дачників. На корінних мешканців не було великих надій. Він знав, що з ними багато не зробить. Віддавши відповідні розпорядження, кинувся сам у вогонь — рятувати машини, знаряддя ремісничі, бо вогонь заглядав через вікна до шкільних майстерень.
Удвох з художником виносили вони швейні машини, столярські та шевські інструменти, передавали іншим чоловікам, а ті несли їх у безпечне місце.
Через деякий час прибігли Іван Макарович і Таня. Тепер стало веселіше. З'явилось двоє активних людей. Інженер поставив зараз же Івана Макаровича на місце — захищати від вогню клуб і школу, бо їм загрожувала неминуча загибель. Через кілька хвилин появились на даху місцеві учителі, що повернулись з канікул, голова аймацької Ради, секретар партосередку і кілька комсомольців. Вони по команді інженера покрили ряднами покрівлю і поливали її водою, що поступала тепер без перерви.
Інженер влаштував конвейєрну подачу води з Катуні. Він вишикував дві шеренги чоловіків і жінок. Через чоловіків проходили повні відра, доходили на дах, а звідти порожні повертались через руки жінок.
Таня брала в рятувальній акції найактивнішу участь і в той же час стежила за героїчною роботою інженера і художника. Обсмалені, чорні від диму, вони бігали, кричали, віддавали розпорядження, і всі їм корились, усі їх слухали... Тільки завдяки їм вогонь не пішов далі, але будинок, де жив інженер, і майстерні згоріли дотла.
Поставивши сторожу біля попелища, інженер вирішив піти спочити. Цілу ніч він не спав і стомився страшенно. Ночувати думав у художника, бо своя постіль, одяг, як і всі роботи, крім записок, що були з ним, пішли з димом.
Він пильно шукав художника, але тогр не було ніде.
"Піти б до Смирнова — він хворий, не варто турбувати. Але де Ломов? Невже він сам пішов?" — подумав інженер і, змучений, поплентався до його квартири.
Народ уже порозходився, залишилась тільки група сторожів із комсомольців і молоді, що дбала про те, щоб вогонь не йшов далі. У хлопців з'явилися заступи, лопати, і вони згортали вугілля і обгорілі балки на купи.