— Ви пустіть коні вільно, не шарпайте їх,— радить Таня в найнебезпечніших місцях.
її кінь виходить легко з усіх важких становищ.
Що вище вгору, ліс рідшає, дерева нижчі, покривле-ніші, грубші. Набрали вони тут на горах дивовижних форм і виглядів. Ось короткий товстий кедр сидить на камені, як гігантський павук. Своїми ногами — грубезним корінням — він міцно обхопив величезний камінь і сидить на ньому пригнувшись, ніби чатуючи на здобич. Він сердито поглядає на людей і, здається, ось-ось кинеться на них.
Стежка щораз стрімкіша. Треба добре триматися за гриву коня, щоб не з'їхати на землю.
З кожним метром угору дерева дрібнішають. На зміну благородним кедрам виступають якісь кущі, а коли й трапляються дерева, то такі оброслі мохом і лишайником, що на них не видно кори. Але за хвилину порідшали й кущі і заблищала вода. Неначе величезне дзеркало забув хтось у горах, і воно лежить тисячоліттями і відбиває в собі сонце, небо, гори і тайгу.
Коли подорожні побачили воду, з грудей у них вирвався раптовий дружний крик. Радість охопила всіх. Нарешті довгождане озеро! Але до нього не так легко добратись. Лісні духи оточили його непрохідними колючими кущами, завалили камінням, позакидали глибокими мохами і болотом, а по стежці пустили річку.
Коні зачалапали по воді і пішли проти течії річкою. Вода доходила їм до боків. Вершники попіднімали ноги і чекали, коли вже цьому кінець, але, на щастя, рікою їхали недовго. Ще кільканадцять кроків, невелике болітце — і подорожні спиняються на сухому.
— Приїхали! — каже Юнаяков і всміхається.— Гарний Алтай? — питає він з таким полегшенням, неначе ту фразу, мов який тягар, віз від самого дому.
— Гарний! — відповідають йому.
Захоплення у всіх таке велике, що не можна знайти слів, не можна передати все, що відчувають.
Юнаяков бачить захоплення людей. Він задоволено забирає коней і веде їх пасти. Вій гордий за свою рідну країну.
У той час, як молоді люди наближались до мети своєї подорожі, до Чорного озера, історик Смирнов виїжджав з Елікмонара в напрямку Улали. Дорога далека. По дорозі він зупинявся в селах, переважно з російським населенням, яке називало себе кержаками, зупинявся в алтайських заїмках, заходив до юрт. Усюди зустрічали його люди приязно, ніде не відчував він ненависті, про яку наслухався у Чемалі. Тому тепер зрозумілішими ставали запевнення партійних і радянських робітників у районі, що антагонізму серед населення нема, а якщо і є, то дуже незначний. Про шамана Натруса і про куркуля Мабаша в районі знали, але не вважали їх такими шкідливими. Мабаша вони характеризували як інертну колоду, нездатну на ніяку серйозну акцію. Натруса мали за активнішого, але не так небезпечного, як його представляв Смирнов.
"Натрус, як і всякий служитель культу, будь то піп, ксьондз чи рабин, тримається свого ремесла,— говорив секретар райкому партії.— Позбавляти його цього ремесла, коли воно не загрожує— державі, — по Конституції ми не маємо права".
Дмитро Іванович мусив з цим погодитись, одначе радив бути обережним. В районі обіцяли йому негайно зайнятись справою інженера: пізнати ближче, хто ті люди, що супроводили його в роботі, і хто навчив їх знищити його інструменти. Робітники органів безпеки були певні, що прості бідні алтайці, які працювали вже довгий час з інженером, до цього самі б не додумались.
Заспокоєний і переконаний, що все буде зроблено для безпеки людей, які за завданням держави працюють у горах, Смирнов їхав спокійно. До Улали залишалось три дні дороги, але він не дбав. Опівдні зупинявся на відпочинок там, де його заставав південь: у селі або над рікою, пускав коня на пашу, а сам виймав з оклунка шматок хліба і полуднував. Дмитро Іванович був дуже невибагливий у їжі. Це залишилось у нього з тих часів, коли він воював з ворогами Радянської влади, коли не було часу думати про їжу, якої, до речі, ніколи не було подостатком. Він прекрасно пам'ятає голод у двадцять першому році, голод, створений ворожим елементом села —— куркульством. Пам'ятає, як сільські дуки вимінювали за пуди борошна самовари, грамофони, килими, роялі... Пам'ятає, як він сам не раз на привалах мріяв про шматок хліба... Про ніякі ласощі не думалось під час голоду, тільки про чорний хліб.
"Недарма наш селянин піднімає з землі крихту впущеного хліба, селянка цілує буханець, поки почне його краяти, а дітей учить, що хліб святий. Хліб — основа існування людини",— думає Дмитро Іванович, запиваючи водою свій шматок черствого хліба.
На четвертий день по виїзді з Немала історик Смирнов приїхав до Улали — столиці алтайців. Було вже по опівдні. Зупинившись у Будинку селянина, віддавши конюхові з готелю на піклування коня, він у першу чергу подав на пошту пакунок інженера. Виконавши цей товариський обов'язок, не відпочиваючи, зайшов у крайком, щоб розповісти про те, що чув і бачив у Немалі, а наступного дня вранці, як тільки відкрилась бібліотека, Дмитро Іванович сам сидів у відділі спеціального фонду і перегортав книгу пресловутого колись, до революції, місіонера і мракобіса епіскопа Макарія, що діяв у цьому краї маючи свою резиденцію у Немалі.
"Чи не він посіяв серед простих людей зерна ненависті, які сходять тепер",— подумав Дмитро Іванович, перегортаючи листки його книги. Ця думка видалась йому дуже ймовірною.
Художник сидить на замшілому камені, задумливо дивиться на озеро і творить сюжет нової картини. Біля нього Таня. Вона з любов'ю поглядає на його русяву голову, не бачачи ні озера, ні навколишніх красот, бо вся краса в ньому.
Художник здригається від погляду дівчини й мовчки простягає їй руку. Таня тривожно оглядається.
— Немає тут нікого, Танечко,— каже він ніжно і тихо, немов боячись потривожити ту безконечну тишу і красу.
— А інженер? — питає вона пошепки.
— Він же пішов шукати золото. Тьотя Груша, звичайно, допоможе йому,— каже лукаво художник.
І справді, тьотя Груша та інженер замаячили вже далеко поміж кущами. Вони вирішили обійти озеро з правого боку, попід горою, що нависла над ним. Гора ця була майже лиса, тільки понад берегом росли самотні кедри, сосни, берези, а між ними кущі. На верхах біліли сніги.