— Не знаю,— відповіла вона по хвилині.
— Ви, значить, таки посередині!
— Здається.
— Я так і знав. Але годі про це. Набридло. Ви надумаєтесь ще.
Він змінив тон і сказав із робленою веселістю:
— Слухайте, слухайте! Я маю проект. Таня і художник живо зацікавились.
— Я збираюсь днями на Кара-Кол.
— Знов щось задумали?
— Не має значення, задумав що чи ні, але мені доконче треба бути на Кара-Колі. Для Олексія Петровича там надзвичайні можливості. Раджу поїхати зі мною.
Художнику сподобалась пропозиція, тільки не знав, як бути з ногою, яка ще не зовсім загоїлась.
— Годі панькатись з нею,— сказав інженер,— Таня, гадаю, не відмовить в приємності скласти нам товариство.
— І бути за провідника,— додав художник.
— Ви не повірите, що я не була на Кара-Колі,— сказала вона, ніяковіючи.
— Та що ви?
— Правда, не була!
— Так ви не знаєте навіть своєї країни? Та не то країни, своєї околиці? А ще вчителька, а ще патріотка! — засміявся інженер.
— Що ж робити? Жінці так важко одній. Товариства не було.
— А ви б з якимсь камом, на зразок Натруса,— додав він.
Усі засміялись. Таня почервоніла.
"Ай, інженер, він, як видно, теж уміє вколоти".
— Так, значить, їдемо? — наполягав інженер.
— Згода!
Манченко встав і почав прощатись.
— Підемо? — сказав він до художника.
— Не хочеться ще.
— Як знаєте. Я пішов. Він попрощався і вийшов.
В цій хаті йому не могли дати поради на його болючі питання. її міг дати тільки Смирнов, і до нього він зараз попрямував.
Після кожної довшої чи коротшої поїздки Дмитро Іванович робив вечорами підсумки своєї роботи за день. З дрібних поміток у записній книжці відновлював у пам'яті те, що бачив, що чув, і записував у товстий зошит. Сьогодні він записував оповідання очевидців про білогвардійський переворот у Чемалі.
"...На чолі банди поставлено було алтайця-куркуля Семенека,— записував Дмитро Іванович.— Ніякими ні природними, ні набутими в пізнішому віці якостями не відзначалась ця людина. Без загальної і політичної освіти, не енергійний і непоказний з вигляду, він грав жалюгідну роль в руках авантюристів — організаторів банди. Його поставлено на чолі її тільки для того, щоб показати, що переворот носить національний характер. Начальником штабу поставлено було також ойрота і також багача Турдакіна..."
Далі він описав, як була захоплена столиця Ойротії Улала, описав бій в Узнезі, куди сам спеціально їздив, щоб мати уявлення про місцевість, розташування ворожих сил тощо. Описав він докладно наступ Червоної Армії і взяття Чемала, базуючись на розповідях двох учасників наступу на Чемал, підтверджених очевидцем, Іваном Макаровичем, який у своєму щоденнику крок за кроком описав увесь хід подій з найбільшою точністю і ретельністю. З тих же самих джерел Смирнов описав розгром банди Семенека на початку 1922 року і її цілковиту ліквідацію...
Закінчивши писання, Дмитро Іванович згорнув зошит, сховав у чемодан і глянув у вікно. Вечір був тихий. Після грози з дощем, що пройшла стороною від Чемала, повітря зволожилось, за горами займались ще раз у раз блискавиці, і звідти зрідка долітав ще приглушений гуркіт грому. Але поза цим у долині панувала глибока вечірня тиша. На небі поволі з'являлись зорі. Дмитро Іванович сперся на підвіконня відчиненого вікна, вдихав у себе озоноване вечірнє гірське повітря і любувався красою вечора.
— Драстуйте! — окликнув його раптом інженер Манченко, що з'явився, мов привид, із-за рогу будинку,— Любуєтесь природою? — спитав здалека.
Смирнов усміхнувся. Він якраз думав про Манчен-ка, і як то часто буває, що не встигнеш подумати про людину, а вона тут як тут.
— Чим пояснити таке явище? — спитав Смирнов. Інженер підійшов до вікна.
— Є, мабуть, у нашому мозку якісь центри, що сприймають вплив думок другої людини, скажімо, вольово сильнішої. Я, признатися, нічого про таке не читав.
— Багато не втратили, що не читали. Дуже радий, що вас бачу. Заходьте у хату, похвалюсь, що зробив за останні дні.
— Маю і я вам дещо сказати,— промовив інженер сумно.
— Тим краще, заходьте,— запропонував Дмитро Іванович, не помітивши смутку ні на обличчі гостя, ні в тоні його голосу. І тільки-но інженер сів на стілець в його кімнаті, зразу ж почав розповідати, куди їздив, що бачив, які зібрав матеріали.
— Був я і в Аносі,— сказав на закінчення Дмитро Іванович,— бачив картинну галерею старого Гуркіна.
Інженер оживився.
— Цікаво, яке враження на вас справила? — спитав він.
— Тематично досить одноманітна — гірські пейзажі неоднакової художньої цінності. Кращі картини, роблені в розквіті його творчих сил, давно розпродані, звичайно, а з тих, що залишились, є ще добрі речі, видно в них майстра, а є, і їх, на жаль, більшість, розраховані на продаж дачникам, писані наспіх, ремісничі. Цього він і сам не заперечує, треба ж з чогось жити. Цікаво, чи бачив їх Ломов?
— Бачив.
— Якої ж він думки?
— Ніякої. Він взагалі не вважає його за художника. Дмитро Іванович скривився.
— Це ж чванство,— сказав він.— Це чортзна-що таке. Він дивиться на цього Гуркіна, як аристократ на плебея. А Гуркін таки художник і вчився у самого Шишкіна! Хто він з походження, той ваш приятель? — спитав по деякому часі Смирнов.
Іронічний тон історика не сподобався інженерові. Він злегка почервонів і, не дивлячись в очі, спитав, чому називає Ломова його приятелем, на якій підставі.
— Я думав, що це так,— сказав Смирнов.
— Даремне так думали. Я познайомився з ним тут, і дуже недавно, зустрічаємось за тим принципом, що людина шукає собі подібних, але до приятелювання в повному значенні цього слова ще далеко. Він, правда, розповідав мені дещо про себе, проте не уповноважував переказувати це іншим. При зустрічі він вам охоче сам про себе розповість.
— Маєте рацію,— сказав поквапливо Смирнов, бачачи, що гість образився.— Моє запитання було, мабуть, не зовсім тактовним. Що у вас чувати?
Інженер довго чекав цього запитання. Він і прийшов сюди, щоб розповісти про свої невдачі. Смирнова вважав єдиним, хто зможе оцінити становище, що утворилось тут останніми часами, хто зможе зрозуміти його особисте горе, і він переповів усю історію, що трапилася з ним у горах.