Вона встала з ліжка, скинула чоботи, взула пантофлі і, здавалось, уже заспокоєна, постелила ліжко.
Місяць щораз ширшим пасмом захоплював поверхню кімнати. Незважаючи на втому від цілоденної їзди, спати не хотілось, бо надто розійшлися нерви. Вона відчинила вікно і сперлась на підвіконня. Перед нею звивалась срібляста стежка попід тином; за ним чорнів сад, а далі бовваніла гора, що, мов велетенська голова цукру, виблискувала на місяці. У" селі було так тихо, що кожний крок на вулиці, кожний рип дверей було чути на другий бік села. Долина, наповнена місячним сяйвом, радісно тремтіла. Безмежна краса ночі скорила б, здається, мертве каміння. І тьоті Груші поволі відлягало від серця. Вона почала забувати досаду, але натомість з'явився жаль. Він тихо закрався їй у душу, як місячний промінь у хату. І стало раптом так тоскно, як ніколи в житті.
Тьотя Груша чує, що зараз заплаче. Не з досади, ні,— з чогось іншого... їй хочеться пестощів, їй хочеться, ніжного слова, їй хочеться тепла чоловічих обіймів, їй хочеться любові... Хоч трішечки, хоч на хвилинку. Як тяжко жити без неї, як тяжко не знати її!
їй уявляється лицар на білому коні, як місяць красний, такий, як у казці. Він з'їжджає з гір, юний, красивий, як мрія. У панцері срібнім. Під'їздить ближче, усмішка на личку, розкриті обійми і...
Жінка мружить очі і мліє від передсмаку незрівняної розкоші. їй душно на саму згадку. Вона корчиться, розстібає блузку, бо в грудях вогонь.
Але раптом чує чиїсь кроки. Вони вистукують по вулиці, як молоток по ковадлі, звертають на стежку, бо трава глушить їх. Але ж вони ближчають. Мить — і вони вже під вікном.
— Інженер! — легко скрикує жінка.
Рослий, красивий юнак спиняється перед вікнами.
— Ви ще не спите? — питає весело.
Вона така рада, що не може й слова сказати. Во-н£ навіть забула застебнути блузку і простягає йому руку.
Інженер потискує її, дуже теплу, тремтячу.
— Звідки ви так пізно? — здобувається нарешті жінка.— Від тієї?..
— Від якої? — питає здивовано інженер.
— Ви знаєте, від кого, від красуні алтайської! Коли вона думає про дім Тані, то він давно вже
звідти. Він ще сам ходив гуляти. Далеко ходив. Така чудова ніч, що не можна всидіти в хаті.
— Недобрий!
— Чому? — дивується інженер.
— Ходить сам гуляти, а тут самотня жінка, їй-богу, плаче від нудьги.
Він не знав цього.
— Федоре Павловичу! Зайдіть до мене на хвилиночку,— благає вона, і
Але він не може. Вже дуже пізно, а завтра вранці робота.
— Ну, зайдіть! Так сумно самій... Інженер махає заперечливо руками.
— Не можу,— каже він.— Правда, не можу. Що ви, Агрипино Павлівно? Страшенно ж пізно!
— На хвилиночку, вам жаль? Ну, я вас прошу! Голос тихий, розбитий, кров лупить у скроні, ,вона
чує, як слабне тіло, безвладніють руки. Вона просить, благає, вона молить зайти. Він тільки одну хвилиночку посидить з нею і піде. Але хай зайде. їй так безмежно тоскно...
Інженер погоджується зайти, але тільки на одну хвилинку, тільки на одну.
Нехай він тільки зайде з двору, вона відчинить йому хату.
Схвильована, поправляє нашвидку волосся, застібає блузку і йде до дверей, а за хвилину інженер на порозі кімнати.
— У вас так темно...
— Ні, це тільки так, як увійти знадвору, а далі очі звикають.
Вона не випускає його руки й тисне її до болю.
— Прошу ближче. Сідайте тут, на ліжку. Один всього стілець, і той зайнятий.
Інженер навпомацки робить незграбний крок вперед, зачіпляється ногою за ліжечко дитини і мало не падає на землю. Від шуму прокидається Валя й починає хникати. Інженерові противно й досадно. Мати біжить заспокоїти дитину.
— Спи, дитиночко, спи,— молить вона,— спи, моя дівчинко, спи!
Та все даремно. Дівчинка не хоче спати. Вона перестає плакати, але більше спати не хоче. Вже виспалась. Вона сідає в ліжку і тре рученятами очі.
— Хочу їсти,— каже поважно.
— Уранці їстимеш,— сердиться мати,— а тепер спи і то негайно!
Грізний голос матері не справляє на дитину ніякого враження.
— Я хочу їсти,— повторює вона вперто крізь плач.
— Нема чого їсти!
Дівчинка розглядається по кімнаті й помічає чужого чоловіка. Відкриття її дивує & радує.
— Мамо, хто в нас? — питає зацікавлено.
Тьотя Груша намагається заступити собою інженера.
— Спи! — твердить вона своє.
— Це тато? Мамо! Це тато?
— Нікого немає, кажу тобі. Спи!
— Ні, хтось є.
— Та спи ж, кажу я тобі! — кричить уже мати.
На дівчинку це не впливає. Вона не хоче спати, й край. ;
— Битиму!
Ні, вона знає, що це неправда, але хоче знати, хто у них в кімнаті.
Тьотя Груша бачить, що все пропало. Вона робить розпачливі знаки рукою. Інженер бере кепку і зникав в сінях. За хвилину вона чує, що кроки хутко віддаляються від її вікон.
Валя, заспокоївшись, що нікого нема в хаті, лягає, а за хвилину чути вже її мірний подих.
Тьотя Груша якийсь час стоїть посеред хати, як закам'яніла, потім п'яними кроками підходить до ліжка, падає на подушку й починає гірко плакати.
Ранок застає її одягнену на ліжку і блідим оком поглядає на її стомлене, зім'яте обличчя.
Під'їздячи до села, Ломов зустрів Мабаша верхи на коні.
"Куди-то старий так рано?" — подумав художник.
З того часу, як він працював над картиною, йому доводилось щодня проїздити біля села, і придорожніх мешканців він знав уже всіх на прізвище. Інформації йому давав інженер, що теж немало працював в околицях і часто зустрічався з місцевим населенням. Мабаша художник знав як горду і самолюбиву людину, скупу і злу, нащадка колишніх феодалів, члена відомого старовинного роду.
З приходом Радянської влади він збіднів, втратив маєтки, не втратив тільки давньої пихи і гордості. Він ненавидів усіх представників влади, ненавидів і "уру-сів", вважаючи їх за винуватців свого збідніння.
Порівнявшись з художником, Мабаш не привітався, ба навіть не відповів на привітання. Звичайно, на нього мала вплив недавня розмова з камом Натрусом, але художник про це не знав. Він спокійно продовжував свою путь, щоб до схід сонця добратися до водоспаду. Він уже забув про гордого алтайця, та, порівнявшись з його юртою, мусив знов пригадати, бо перед нею побачив його молоду красиву жінку.
— Єзень, Ійнечі! — сказав художник, обнімаючи очима її гнучкий стан.