Був тихий вечір, заходило сонце; долина над рікою мовчала; мовчали старезні гори, і тільки Катунь не вмовкала ні на хвилину, а шуміла й ревла, як щодня, як і тисячу літ тому. Понад долиною пролітали зрідка шуліки, ворони, пильно поглядаючи на людей.
Таня мовчки йшла попереду вузькою стежкою над рікою. їй на душі було тихо й гарно, було приємно чути за собою кроки Олеся, знати, що він любовно дивиться на неї. А він справді дивився на її гарну шию, що, як слонова кість, біліла під чорним волоссям.
— Далеко ще до порогів? — спитав раптом художник, відірвавши очі від дівчини.
— Хіба не догадуєтесь? Не чуєте, як шумлять?
З кожним кроком шум ріки дужчав, і за закрутом показались пороги. Усі стали.
Посеред річки стирчали скелі. Лівий берег навис над рікою грізною чорною стіною, з якої дивились круглі западини, мов очні ями старого, зчорнілого черепа.
— Тут мав бути перший міст,— сказала Таня.
— Коли? — здивувався інженер.
— Боїтесь конкуренції, Федоре Павловичу? Не бійтесь. Давно це було, легенда є така.
— О, легенду давайте, послухаємо з насолодою,— сказав Дмитро Іванович.
Таня помовчала хвилину, збираючись з думками, глянула на своїх слухачів, що серйозно приготувались слухати, і почала:
— Колись, як жили ще богатирі, велетні, один з них, Сарп-Ак-Тай, задумав зі своїм сином побудувати міст через Катунь...
Побачивши, що Смирнов поліз до кишені за блокнотом, зупинилась.
— Ви що, записувати хочете? — спитала, червоніючи.— Не варто, це таке примітивне оповідання.
— Нічого, нічого, я вам не заважаю, продовжуйте, Таню.
Вона перевела очі з Смирнова на інженера і посміхнулась.
— Ну, далі, далі, Таню!
— Отже, втрутився в цю роботу добрий бог Уль-гень,— продовжувала Таня.— Він погодився допомогти їм, але при умові, що вони за весь час будування не знатимуть жінок...
— Це вірно,— сказав інженер.
— Так отже, візьміть це до уваги — усміхнулась значуще Таня.— Почалась робота. Батько добував каміння з цієї скелі. Бачите ями? Складав у фартух і носив синові, а син клав їх у ріку. Але раз батько довго забарився. Синові було нудно, і його потягнуло до жінки.
— Ясно! — сказав художник.
— Не перебивайте! Приходить батько — сина нема. Він розізлився й висипав каміння в ріку. Воно так і залишилось до наших днів. З того часу більше ніхто не наважився будувати моста через Катунь.
— І нема мостів? — здивувався художник.
— Ні одного.
Це було нове й дивне.
— І невже ж не буде? — спитав наївно художник.
— Буде! — заспокоїв його інженер.— Буде, і не один.
Таня скривилась, художник помітив.
— Такі гори шкода псувати, інженере,— сказав він.
— Правда,— погодилась Таня.
Художник засміявся, а інженер помітно споважнів. Йому раптом пригадалась чогось вистава "Казка старого млина". Стала перед очима степова романтика, така подібна до романтики гір. Він пригадує, як ще юнаком бачив цю виставу і щиро співчував дідові мірошникові і казці... Він не хотів і думати, що на тих чарівних степах, які не знали плугів, ревтимуть гудки і лякатимуть прудконогих сайгаків, що чорний дим закриватиме синяву неба, що шум машин глушитиме пісню жайворонка. Він не знаходив тоді поезії в скреготі коліс і гуркоті заводів... Але це було давно. Часи змінились, він виріс, і тепер гордістю наповнювала його думка про Дніпрельстан — одну з найбільших споруд у світі. Він з нетерпінням чекав, коли береги Дніпра вкриються мережею заводів, коли на одвічній цілині заіржуть залізними голосами сотні, тисячі тракторів, коли села перетворяться на фабрики. Але він розумів Таню. І вона закохана в свої гори, як він колись у степ. Він підійшов до неї і ніжно взяв за руку.
— Не жалкуйте, Таню,— сказав проникливо.— Так мусить бути, так треба, так буде! Скоро виступлять з землі жили — рейки. Гудок паровоза лякатиме лінивих ведмедів, гордих маралів і забобонних камів.
— Цих взагалі не буде,— вставив Смирнов.
— Правильно,— ствердив інженер.— Шум коліс розбуркає сонні гори. Катунь опережуть мости, людина переможе стихію, і музика заводів заграє гімн перемоги... Вам не хочеться того? Кажіть, не хочеться, Таню?
— Мені соромно було б не хотіти цього...
— Але ж все-таки не хочеться, так?
— Та ні... Воно дивно тільки. Тисячі літ спали гори і їх мешканці, а прийшла людина, новітній богатир, і силоміць будить їх від сплячки.
— Іде ранок нової культури, а вам хочеться спати?
— Ви знаєте, який під ранок приємний сон. Пам'ятаєте, що ми кажемо тому, хто будить нас? "Дай ще трішки поспати! Хоч трішки! Такий гарний сон сниться..." Нехай, може, наші діти, а ми хочемо ще спати!
— Це ви так кажете? — спитав Дмитро Іванович.
— Так люди наші кажуть. Вони не хочуть, бояться того, що ви хочете зробити з наших гір. Бояться вас.
— А ви? — спитав інженер.
Вона засміялась, але інженер наполягав.
— Я стою посередині.
— Посередині?..
Інженер похитав головою. Він так і знав.
— Таню! Хіба ж так можна? Це ви так кажете? Чи знаєте ви долю золотої середини? Вона мусить умерти,— сказав гостро, — вона не може існувати. Сюди або туди! Або далі спати, як спали віками, або встати і разом з мільйонами нових будівників іти назустріч новим здобуткам.
— Мрійнику! Ми ж такі маленькі! Це може зробити великий народ російський, ваш народ, за ним майбутнє, а наших п'ятдесят п'ять тисяч, що вони можуть зробити?
— Не в тисячах справа — усміхнувся інженер.— Справа в конденсованій силі пролетаріату російського, українського, алтайського, всіх народів, що населяють нашу Радянську Вітчизну. Справа в хотінні, праці, енергії...
— І грошах,— закінчив художник, що досі не брав участі в розмові.
— У чужинців позичати не будемо,— сказав Дмитро Іванович, що мовчки слухав розмову.
— Ясно, в країні знайдуться гроші,— ствердив інженер.— Хоч алтайський пролетар знайде їх і на своїй землі. Гори — це гроші. А озера, водоспади, ріки, ліси? Хіба це не гроші? Ви чули про самородки золота по десять кілограмів? А про мідь? А залізо? А вугілля? Це вже знайдено. А скільки ще там незвіданих багатств? Ваші водоспади,— звернувся він до Тані,— можуть рухати величезні машини, масло ваших корів може іти на закордонні ринки. Ліси ваших гір можуть забити їх! А сировина! Вовна, шкіра! Вони можуть насичувати наші заводи. Але треба їх використовувати раціонально. Не можна молоко гнати на самогон, не можна випалювати тисячі десятин лісу, не можна вішати шкури богам у жертву, коли з кожної можна зробити кілька пар чобіт. Раціоналізація! Нарешті, годі вже їсти ваші жахливі аарчі пора взятись до обробки землі. Пора вже нарешті алтайцям ознайомитись з трактором, комбайном, автомашиною, сіяти на тих родючих цілинах, що дарма лежать, овес, жито, а може, й пшеницю. Пора завести городи на тих колосальних просторах навколо