О леді моя люба, благаю я тебе,
Зміни свій гнів на ласку і пожалій мене.[5]
– Ніку Епльярде, – сказав Хетч, – сер Олівер передає тобі привітання та просить не пізніше, як за годину, прибути в Танстольський замок і очолити оборону.
Старий підвів голову.
– Благослови вас Боже, панове, – сказав він насмішкувато. – А що буде робити мастер Хетч?
– Мастер Хетч поїде в Кетлі з усіма людьми, яких він зможе посадити на коней, – відповів Беннет. – Там, здається, буде битва, і сер Деніел вимагає підкріплення.
– Он як, – промовив Епльярд, – а кого ж ти залишаєш мені для охорони замку?
– Я залишаю тобі шістьох добрячих хлопців і сера Олівера на додачу.
– З такою охороною замку не втримаєш, – зауважив Епльярд, – мало людей. Для цього треба не менше чотирьох десятків.
– Тому ми й прийшли до тебе, старий буркуне, – зауважив Хетч. – Хто ще тут, крім тебе, може захистити такий замок з таким гарнізоном?
– Ага, прийшла коза до воза, – сказав Нік. – Ніхто з вас не вміє ні на коні сидіти, ні тримати в руках алебарду. А про стрільбу з лука нічого й казати. Якби король Гаррі V воскрес, він би дозволив вам стріляти в себе та ще й платив би вам по фартингу[6] за постріл.
– Ні, ще не перевелись люди, Ніку, що можуть як слід натягнути лук, – відповів Беннет.
– Як слід натягнути лук?! – вигукнув Епльярд. – Можливо, й не перевелись. Але хто може влучно пустити стрілу? Для цього потрібне вірне око і голова на плечах. А який постріл ви назвали б добрим, Беннете Хетч?
– Та хоч би звідси до лісу, – відповів Беннет, оглядаючись.
– Справді, це був би непоганий постріл, – зауважив старий солдат, теж оглядаючись. Потім він приклав долоню до лоба і почав пильно вдивлятися в ліс.
– Ну, що ти там побачив? – спитав Беннет, задоволено хихикнувши. – Чи не Гаррі V?
Епльярд продовжував мовчки дивитися на пагорб. Сонце яскраво освітлювало луг, на якому паслося кілька овець; панувала тиша, яка порушувалась тільки звуками далекого дзвону.
– Що там? – спитав Дік.
– Пташки, – відповів Епльярд.
І справді, над верховіттям дерев, там, де ліс врізався в луг довгим клином, що закінчувався кількома великими зеленими в'язами, приблизно на відстані польоту стріли від того місця на полі, де вони стояли, безладно кружляла зграя птахів.
– А яке нам діло до птахів? – спитав Беннет.
– Як це яке? – відповів Епльярд. – Ти от їдеш на війну, мастере Беннет, а на військовій справі погано знаєшся. Птахи – чудові вартові. В лісистій місцевості вони ніби передова лінія бою. Якби тут був наш табір, я б сказав, що з лісу стежать за нами ворожі лучники. Ось як.
– Але ж поблизу, крім воїнів сера Деніела, які стоять в Кетлі, нема нікого. Тут почуваєш себе у повній безпеці, наче в лондонському Тауері. А ти лякаєш людей якимись зябликами та горобцями.
– Тільки послухати його, – усміхнувся Епльярд. – Хіба мало тут негідників, які віддали б залишки своїх обрізаних вух[7], аби тільки застрілили тебе або мене? Святий Михайле! Вони ж ненавидять нас, як тхорів.
– Правду кажучи, вони ненавидять не нас, а сера Деніела, – розважливо відповів Хетч.
– Вони ненавидять сера Деніела і всіх, хто йому служить, – сказав Епльярд. – Особливо ж ненавидять Беннета Хетча і старого Епльярда-лучника. Ось дивись: якби там, на узліссі, ховався спритний хлопець, і якби ми стояли так, як, наприклад, оце зараз тут стоїмо, щоб йому зручно було цілитись, кого б, на твою думку, він вибрав?
– Б'юсь об заклад, тебе, – відповів Хетч.
– Ставлю свою куртку проти твого шкіряного пояса, що він би обрав тебе, – вигукнув старий лучник. – Ти спалив Грімстон, Беннете, цього вони тобі ніколи не забудуть. А я і так скоро буду в безпечному місці, де мене не дістане ні стріла, ні гарматне ядро, де мені не страшна їхня злоба. Я вже старий і швидко подамся в іншу домівку, де мене чекає готова постіль. А ти, Беннете Хетч, залишишся тут, на цьому світі, і коли тебе не повісять, перш ніж ти доживеш до моїх років, то можна буде вважати, що справжній англійський дух уже загинув.
– Ти найбалакучіший йолоп в усьому Танстольському лісі, – відказав Хетч, явно стурбований таким пророцтвом. – Діставай зброю, поки не прийшов сер Олівер, та берись до діла. Якщо ти стільки базікав з Гаррі V, то у вухах у нього дзвеніло б голосніше, ніж у кишені.
В повітрі, наче велетенська бджола, просвистіла стріла. Вона влучила старому Епльярду між лопатки, прошила його наскрізь, і він упав долілиць у капусту. Хетч, зойкнувши, підстрибнув і, зігнувшись вдвоє, побіг під захисток будинку. Тим часом Дік Шелтон сховався за кущем бузку, притиснув арбалет до плеча і навів його на узлісся.
Там не ворухнувся жодний листочок. Вівці спокійно скубли траву, пташки заспокоїлись. Але на землі лежав старий, у нього між лопатками стирчала стріла на метр завдовжки, Хетч ховався за рогом будинку, Дік, зігнувшись за кущем бузку, приготувався стріляти.
– Ви бачите що-небудь? – крикнув Хетч.
– Жодна гілочка не колишеться, – відповів Дік.
– Соромно залишати його так, – сказав Беннет, нерішуче виходячи з-за будинку; обличчя його дуже зблідло. – Стежте за лісом, мастере Шелтон, пильно стежте за лісом. Хай простять нам святі гріхи наші! Який постріл!
Беннет підняв старого лучника і поклав його собі на коліна. Епльярд був ще живий, очі його то заплющувались, то розплющувались. Біль спотворював його обличчя.
– Ти чуєш мене, старий Ніку? – спитав Хетч. – Чи немає в тебе якого-небудь останнього бажання, брате?
– В ім'я Богородиці витягніть стрілу і дайте мені померти, – прохрипів Епльярд. – Я вже розпрощався з старою Англією. Витягніть стрілу!
– Мастере Діку, ідіть-но сюди та гарненько смикніть стрілу. Він зараз помре, бідолашний грішник.
Дік поклав арбалет і, щосили смикнувши стрілу, витягнув її. Бризнула цівка крові, старий лучник важко піднявся, звів руки до неба і впав мертвим. Хетч, стоячи навколішки серед капусти, гаряче молився за спасіння душі ближнього, але було видно, що навіть під час молитви він думає про щось інше – він не відривав очей від лісу, звідки прилетіла стріла. Помолившись, Хетч підвівся, зняв залізну рукавичку і витер рукою спітніле й бліде від страху обличчя.