– Прикро, що вона вам не сподобалася. Чи не хочете поглянути на мою кімнату – вона саме під передпокоєм? Чи на оранжерею поверхом вище? – Я продовжував знущатися, поки він спускався по сходах. – Можливо, вам більше приглянеться кімната містера Вульфа – там на ліжку чорне шовкове покривало. Буду радий вам її показати. А якщо хочете подешевше, у вітальні є кушетка.
Він увійшов до кабінету, сів на стілець, уставився на Вульфа і запитав:
– Де вона?
Вульф подивився на нього:
– Я не знаю.
– Коли ви її бачили востаннє?
Вульф випрямився.
– Ви поводитеся грубо, сер. Якщо це допит, то покажіть ордер.
– Я говорю, що її три дні не було вдома і ми не можемо знайти її.
– Це не виправдовує вашу поведінку в моєму домі, як і те, що ви посміли назвати мене брехуном.
– Я цього не робив.
– Ні, робили. Коли я сказав, що не знаю, де вона, ви посміли обшукати мій дім. А не знайшовши, вимагаєте, щоб я сказав, де вона. Пф!
Шталь дипломатично усміхнувся:
– Ну, Гудвін поквитався зі мною, вдосталь поглумившись. Я гадаю, краще почати спочатку. Ви знаєте, як ми цінуємо ваші здібності і ваші достоїнства. Ми знаємо, що вам не треба розшифровувати декотрі речі. Я думаю, вам не треба говорити, що мій прихід сюди і запитання сприводу місіс Бріттон означають, що нас інтересують декотрі аспекти в розслідуванні убивства Марко Вукчича, що ми маємо причини вважати, що він займався діяльністю, котра безпосередньо цікавить федеральне керівництво, що ваша дочка була пов'язана з ним цією діяльністю, і що її зникнення дає привід до занепокоєння. Ми поки що не маємо доказів, що ви якимось чином пов'язані цією діяльністю з Вукчичем, діяльністю лояльною або підривною.
Вульф фиркнув:
– Я не отримував свідоцтва про благочинність.
– Ні. І не повинні. Можу також додати, що я обговорював це питання з інспектором Кремером і він знає про мій візит до вас. Ми дізналися про участь місіс Бріттон у цій справі тільки минулої ночі. Якщо врахувати всі обставини, можна висловити два припущення сприводу її зникнення: перше – вона була втягнута в цю діяльність тією ж людиною або тими ж людьми, що і Вукчич, і друге – вона вела з Вукчичем подвійну гру, працюючи на комуністів, приймала участь в організації його вбивства, а опісля для неї тут стало надто небезпечно. Чи достатньо підстав, щоб поставити вам запитання: коли ви її бачили останнього разу?
– Моя відповідь не дуже допоможе. Чотири дні тому, у цій кімнаті, в понеділок ввечері, близько половини сьомої. Вона була тут не більше десяти хвилин. Вона і слова не сказала про свій намір зникнути чи про причину такого наміру. Із поданих вами двох припущеннях я раджу відкинути друге, але це не обов'язково залишити тільки перше; є ще й інші.
– Чому відкинути друге?
Вульф підвів голову:
– Містер Шталь. Міазми недовіри, котрі отруюють повітря, яким ми дихаємо, розповсюдилися так широко, що змусили вас утнути безглуздий вчинок – піти і оглянути мою Південну кімнату. Я б хотів запропонувати вам піти, але не можу дозволити собі цей жест тому, що я дубина. Я полюю за вбивцею Марко Вукчича вже вісім днів і борсаюся в болоті, тому, якщо є хоч який-небудь шанс, що ви можете протягнути мені соломинку, я хочу цього і тому розкажу вам усе, що знаю про причетність місіс Бріттон до цієї справи.
Він так і зробив, і не став перечити, коли Шталь витяг записну книжку і почав щось записувати. Під кінець він сказав:
– Ви запитували, чому я радив вам відкинути друге припущення – ось вам моя відповідь. Ви можете зробити скидку на те, що вам диктує ваша передбачливість. А тепер я б дуже оцінив соломинку. З вашими правами і можливостями у вас напевне знайдеться хоча б одна, щоб протягнути її мені.
Я ніколи ще не бачив і не чув, щоб він принижувався, навіть, не дивлячись на напругу, в котрій він знаходився. Шталь, як видно, також. Він усміхнувся, і мені захотілося йому врізати. Він зиркнув на наручний годинник і піднявся. Він, навіть, не потрудився сказати, що запізнюється на зустріч.
– Це щось нове, – заявив він, – Ніро Вульф чіпляється за соломинку. Ми подумаємо про це. Якщо ви почуєте щось від вашої дочки чи про неї, ми б дуже оцінили, якби ви поставили нас до відома.
Провівши його, я вернувся до кабінету і сказав Вульфу:
– Іноді хочеться, щоб я не був навчений хорошим манерам. З яким задоволенням я б спустив з ганку цього віслюка.
– Облиш це, – пробурчав він. – Ми маємо її знайти.
Однак, ми не знайшли. Хоча намагалися. Це вірно, що Шталь і Кремер перевершували нас стосовно прав і можливостей, але Фред Даркін вміє копати, Оррі Кетєр – справжній молодець, Сол Пензер – кращий оперативник до півночі від екватора, а я – хороший детектив. Наступні шість днів ми намагалися знайти хоч який-небудь її слід, але з таким же успіхом могли лишатися у моїй кімнаті і грати в пінокль. Жодного проблиску. Саме тоді Вульф і телефонував у Лондон, Париж і Барі. Я думав, що він просто борсається в болоті, і досі думаю, що він все робив навмання, але мушу визнати, що саме Хічкок із Лондона і Боден із Парижа в решті-решт навели його на Телезіо в Барі; без допомоги Телезіо ми все ще шукали б Карлу і вбивцю Марко. У вівторок після відвідин Шталя Вульф вже дзвонив у Барі. І якби не рахунок на сорок зелених, то ніколи б він не діждався дзвінків від Телезіо. Їх було три. Перший пролунав у четвер ввечері, коли я був відсутній, відпрацьовуючи версію, яка , на думку Фреда, могла кудись вивести. Коли незадовго до обіду я повернувся, Вульф роздратовано сказав:
– Збери їх ввечері – будуть нові інструкції.
– Так, сер. – Я підійшов до свого столу, сів і обернувся до нього:
– А що для мене?
– Побачимо. – Він дивився сердито. – Думаю, ти маєш знати. Мені телефонували з Барі. Зараз в Італії ніч. Місіс Бріттон приїхала в Барі опівдні і через кілька годин відплила на невеликому судні, щоб пересікти Адріатичне море.
Я вирячив очі.
– Якого біса її понесло в Італію?
– Не знаю. Мій інформатор, можливо , знає, але вважає необхідним зберігати обережність в розмовах по телефону. Я прийняв до відома, що вона там. На даний момент збережи цю інформацію для себе.
– Сол рохнюхає. Він дізнається.