Він знову змахнув рукою.
– А в неділю четвертого квітня ти приїхав сюди і почав завіряти, що не зміг виконати завдання через те, що тебе посилали за кордон. Ти застав тут жінку, яка розпивала водку з моїми людьми, що тебе здивувало, але ще більше тебе здивувало, що тут вже знають про те, де ти був і що робив. Згоден, ми також наробили помилок – я сам зрозумів це лише коли прилетів із Москви в Тірану. Мої люди зізналися мені, що після твого відходу сп'яну промовилися про тебе цій жінці. Вони схильні звинувачувати в тому, що стряслося, водку, проте п'янство не може служити виправданням такому недбальству. Їм довелося виправити помилку самим – вони вбили цю жінку. Але урок їм все одно дати доведеться.
Він зненацька підвищив голос:
– Але це почекає. Підвісь-но його, Буа!
Петер Зов щось залопотів, та його ніхто не слухав. Буа припідняв його за ланцюг на попередню висоту і намотав ланцюг на гак.
– Відповідай мені, Петер, – заговорив чоловік на стільці, – скільки суден у них є в Дубровнику і як їх охороняють.
– Трясця! Я ж не знаю! – заволав Петер.
– Моє терпіння закінчується. Розтягніть-но його!
Вульф опустився навпочипки і потягнув мене за рукав. Я пригнувся. В його правій руці блиснув широкий тесак. Вульф зашепотів:
– Ми увійдемо, коли він загорлає. Ти відкриєш двері, і я зайду першим. Візьми в одну руку револьвер, а в другу капсуль.
У відповідь я прошепотів:
– Я піду першим. Не перечте. Звільнити його?
Вульф кивнув. Я потягнувся за "марлі". Цей револьвер не володів убійною силою "кольта", але я до нього більше звик. Лівою рукою я намацав у кишені капсуль, але виймати не став, воліючи лишити руку вільною.
Петер дико закричав. Я штовхнув ногою двері і увірвався досередини. Шум відкриваючих дверей потонув у гучному крику Петера, але Буа побачив мене, кинув мотузку і вирячився на нас; його співтовариш послідував його прикладу, і зразу ж сидівший на стільці сплигнув з нього і повернувся. Оскільки він був до мене ближчий за всіх, я прицілився в нього. Вульф, витягши вперед ножа, заговорив, але його перервали. Рука мого противника пірнула до бедра. Не знаю, чи був він круглим бовдурем, чи відчайдушно хоробрим, але зволікати я не став і з дев'яти футів вистрілив йому прямо в груди. Краєчком ока я помітив, що рука чоловіка справа від мене метнулася назад і зразу ж вилетіла вгору, я судомно відсахнувся вбік. Ніж просвистів на волосинці від мого вуха, втім ворог вже насувався , по ходу діставаючи щось з-за пояса, тож мені довелося зупинити його пострілом в упор.
Я розвернувся ліворуч і отетерів. Буа, привалившись спиною до стіни, по-вовчому ощерився, тримаючи перед собою ніж, а Вульф, витягши вперед руку з тесаком, наступав на нього в класичному бойовому півприсяді. Коли я пізніше запитав Вульфа, чому Буа не кинув у нього ніж, Вульф пояснив, що в поєдинках на ножах не заведено вдаватися до подібної тактики – якщо противника зразу не прикінчиш, то лишившись без зброї, опинишся в його повній владі. Знай я це тоді, я міг би стрільнути Буа в плече чи в ногу, але я не знав і прагнув якнайскоріше всадити в нього кулю, перш ніж він встигне укласти Ніро Вульфа. Я вистрілив, і Буа судомно смикнувся, але руку з ножем не опустив. Я стрільнув ще раз, і він мішком звалився на підлогу.
Вульф протупав повз мене до стільця, сів і сказав:
– Не випускай їх із виду.
Петер Зов, як до тепер, висівший під стелею, щось хрипко вичавив. Вульф переклав:
– Він просить, щоб його опустили. Тільки спершу подивися на них. Хтось із них може прикидатися.
Ніхто не прикидався. Я в цьому ретельно переконався. Довше за всіх я підозрював Буа, оскільки пушинка, котру я поклав йому на ніздрі, злетіла. Однак, дві повторні спроби показали, що її просто здуло протягом.
– Ніхто не прикидається, – проголосив я. – Я стріляв в упор. Якщо ви хотіли, щоб...
– Ти чув, чого я хотів. Опусти його.
Я розмотав ланцюг і опустив Петера. Мабуть, я трохи відволікся і не стежив за ним, бо коли я відпустив ланцюг з рук, Петер мішком звалився на підлогу. Я витяг з кишені складний ніж, розкрив його і схилився над Петером, щоб порізати його пути, проте Вульф зупинив мене.
– Стривай. Він живий?
– Атож, живий. Він просто знепритомнів, і я його чудово розумію.
– Він помре?
– Від чого? Ви захопили з собою нюхальну сіль?
– Прокляття! – обурився раптом Вульф. – Ти і на власному похованні будеш кепкувати! Зв'яжи йому гомілки, і ми піднімемось нагору. Сумніваюсь, щоб знадвору було чутно постріли, але мені все-таки буде спокійніше, коли ми виберемося звідси.
Я скорився. Мотузки в кімнаті було скільки душі завгодно, тож впорався я швидко. Коли я завершив з Петером, Вульф уже стояв біля дверей з ліхтариком у руці. Я також взяв з полиці ліхтарик і вийшов услід за Вульфом до сходів, а затим піднявся по них. Цього разу ми подолали п'ятнадцять східців скоріше, ніж першого разу. Вульф сказав, що треба перевірити, чи не лишився у фортеці ще хто-небудь, і я погодився. Вульф знав у фортеці усі потайні місця і закапелки, неначе сам її збудував. Він, навіть, змусив мене піднятися на сторожову вежу, в той час, як сам вартував біля її підніжжя з моїм кольтом у руці. Упевнившись, що в фортеці немає ні душі, ми вийшли назовні і Вульф присів на валун біля стежки. Я помітив, що на поверхні каменя поряд з Вульфом буріє пляма.
– Тут Пашич зарізав пса, – сказав я.
– Так. Сядь. Як тобі відомо, коли я бесідую з людьми, я маю дивитися їм в очі, а ти змушуєш мене крутити шиєю.
Я всівся прямо на пляму.
– Я й не знав, що ви хочете поговорити.
– Я не хочу – я змушений. Петер Зов – убивця Марко.
У мене відвалилася щелепа.
– Це жарт?
– Ні, це істина.
– Звідки ви знаєте?
Вульф передав мені слова чоловіка, сидівшого на стільці.
ГЛАВА 13
Добру хвилину я переварював отримані відомості, щурячись на сонці.
– Якби ви сказали це перед тим, як ми увірвались у камеру тортур, я витратив би куль на одну більше, – похмуро промовив я.
– Пф! Адже ти не став би стріляти в повішеного?
– Ні. Нізащо.
– Тоді нічого вішати мені лапшу на вуха.
Я ще трохи помізкував.
– Все вивихнуто навиворіт. Він убив Марко. Я прикінчив негідників, які вбили Карлу.