– Ти можеш забратися на цей виступ?
Виступ знаходився на відвісній скелі в двадцяти футах над нашими головами.
– Можу спробувати, – нерозважливо відповів я, – якщо ви будете стояти так, щоб підкласти соломки, якщо я впаду.
– Починай справа, – сказав він. – Он там. Якщо ти на виступі станеш навколішки, то на рівні своїх очей побачиш горизонтальну розщелину. Хлопчиком я залізав досередини, але ти не зможеш. Через дванадцять дюймів вона піде трохи вниз. Поклади все як можна далі і засунь поглибше ліхтариком. Щоб це витягти, тобі доведеться скористатися палкою. Палку принесеш з собою, оскільки поблизу її не знайти.
Поки він говорив, я розстебнув штани і стягнув светр і сорочку, щоб добратися до пояса з грошима. Ми все приготували заздалегідь в Барі – вісім тисяч доларів були розкладені у п'ять невеликих пакунків, кожен загорнутий в клейонку і перев'язаний гумовою стрічкою. Я поклав їх до кишень куртки і зняв гамак.
– Зовіть мене Тенцінгом, – сказав я, підійшов до вказаного місця і поліз.
Вульф став так, щоб краще освітлювати мені шлях ліхтариком. Я вхопився пальцями за вузький край так високо, як тільки зміг дотягнутися, поставив ногу на виступ на висоті двох футів, підтягнувся, і на десять процентів діло було зроблено. Далі я легко переставив ногу на другий виступ, але раптом вона зіслизнула, і я зірвався вниз.
– Скинь ботинки, – порадив Вульф.
– Скину. І шкарпетки.
Так було легше. Виступ, на який я, врешті-решт, заліз, не досягав в ширину і десяти дюймів. Я крикнув згори:
– Ви сказали, що треба стати навколішки. Залізайте самі і станьте, а я на вас подивлюся.
– Тихіше, – кинув він.
Вчепившись за розщелину однією рукою, я дістав пакети з кишень і засунув їх у тріщину так глибоко, як діставала рука, далі з допомогою ліхтарика запхав їх ще глибше. Всунути ліхтарик на місце однією рукою було неможливо, я поклав його в кишеню куртки і, поглянувши вниз, промовив:
– Мені ніколи не спуститися. Знайдіть мені драбину.
– Притиснись щільніше до скелі, – наказав Вульф, – і пересувайся на пальцях.
Звичайно, спускатися було набагато важче, ніж підніматися – це завжди так, – але я здолав. Коли я знову опинився на одному рівні з Вульфом, він пробурчав:
– Прийнятно.
Не удостоївши його відповіддю, я сів на скелю і направив промінь ліхтарика на ноги. Вони не суцільно були порізані до кістки, всього кілька синяків і подряпин, і кров не лилася струмком. На пальцях збереглися рештки шкіри. Надівши шкарпетки і ботинки, я раптом відчув, що моє лице покрите потом, і дістав хустку.
– Ходімо, – звернувся Вульф.
– Послухайте, – заявив я, – ви хотіли сховати бакси до світанку, і я це зробив. Але якщо існує можливість, що мені доведеться діставати їх одному, краще діждатися, доки розвидниться. Я пізнаю хвіст півня, це точно, але як я знайду його, якщо ми двічі підходили до нього в темряві?
– Знайдеш, – заявив він. – Тут всього дві милі до Ріскі, а йти весь час по стежці. Я б сказав, що ти заслуговуєш оцінки "цілком задовільно." Ходімо.
Він потупав уперед. Я встав і пішов слідом. Було ще зовсім темно. Через півмилі я відчув, що ми більше не піднімаємось, а йдемо весь час донизу. Ще через півмилі ми йшли по рівному місцю. Десь недалеко загавкав пес. Навколо нас тепер був відкритий простір, я це скорше відчував, ніж бачив, і під ногами не скелі і гравій, а втоптана земля. Трохи далі Вульф зупинився і повідомив:
– Ми увійшли в долину Морачі, – він запалив ліхтарик і посвітив уперед. – Бачиш, стежка розходиться? Якщо піти ліворуч, вона виходить на дорогу, що веде в Ріску. Пізніше ми нею скористаємось. А тепер треба знайти підхоже місце, щоб поспати. – Він вимкнув ліхтарик і закрокував уперед. На розвилці повернув праворуч.
Поки що все йшло по плану. В Ріскі, котре було просто селом, не було, навіть, готелю, тож ми стали шукати стіг сіна. Ще кілька хвилин тому нам би довелося запалити ліхтарик, щоб його знайти, але тепер, коли стежка перейшла в дорогу, раптом стало досить світло, щоб розгледіти дорожні колії, і десь через сто кроків Вульф звернув уліво, в поле. Стіг був дивної форми, але часу шукати іншого у нас не було. Я зайшов з боку, протилежного дорозі, став навколішки і почав витягати сіно оберемками. Незабаром утворився барліг, доволі глибокий для Вульфа. Я запитав:
– Чи не бажаєте попоїсти, перш ніж відправитесь у свої покої?
– Ні. – Він був понурий. – Я надто багато йшов.
– Кусень шоколаду зробить з вас нову людину.
– Ні. Підсоби мені.
Я випрямився і поміг йому зняти гамак. Вульф здійняв куртку, начепив светр, знову вдягнув куртку і опустився спочатку на одне коліно, потім на друге і ліг плазом. Залізти в барліг було не так просто, бо стіг знаходився у восьми дюймах від рівня землі. Але, врешті-решт, йому це вдалося.
– Я зніму з вас ботинки, – запропонував я.
– Ні в якому разі. Я ніколи не зможу іх знову взути.
– О'кей. Якщо захочете їсти, кличте покоївку.
Я почав готувати другий барліг і зробив його трохи довшим, щоб вмістилися гамаки. Влаштувавшись у ньому і висунувши голову назовні, я повідомив Вульфу:
– Над албанськими Альпами десь в десяти милях за долиною на сході видно рожеву заграву. Дуже красиво. Вульф не відповів. Я заплющив очі. Співали птахи.
ГЛАВА 7
Вперше поглянувши на Чорногорію при денному світлі через вісім годин, коли я викотився з барлога, я побачив багато цікавого. Десь в десяти милях від місця, де я знаходився, прямо по курсу виднівся гострий шпиль, що піднімався над іншими. Видно, це і була гора Лофхен – Чорна гора, яка містилася на північному заході; по сонцю так і виходило. На сході простиралася широка зелена долина, за нею гори, вже на території Албанії. На південь приблизно в двадцяти ярдах виднівся дім, розташований серед дерев. А на південному заході нерухомий і монолітний, як стрімчак, лежав Ніро Вульф.
– Доброго ранку, – привітав я його.
– Котра година? – запитав він. Голос його звучав хрипко.
Я поглянув на годинника:
– За двадцять друга. Хочеться їсти й пити.
– Не сумніваюсь. – Він заплющив очі і знову розплющив їх. – Арчі.
– Так, сер.
– Звісно, у мене болять ноги і спина; у мене все болить, але я припускав, що так і буде, і можу це знести. Що мене турбує, так це ступні. Навантаження на них в сто разів більше, ніж на твої; вони були зніжені за багато років; боюсь, що я переоцінив їх можливості. Вони, мабуть, стерлися, але я знехтував небезпекою, не здійняв ботинки. Тепер вони, як мертві. Мої ноги кінчаються біля коліна. Сумніваюсь, чи зможу я стояти, не те, що йти. Ти що-небудь знаєш про гангрену?