– А я думав, що ти приватний детектив.
– Авжеж, я приватний детектив, але мені не подобається, як ти це говориш. А ще я бухгалтер, особистий секретар і колючка в сідниці. Ставлю вісім проти п'яти, що ти ніколи не чув слова "особистий секретар" і вже поготів не бачив колючку в сідниці.
Він, навіть, не розгнівався.
– Аякже, я знаю, ти в нас освічений. Мені потрібен дозвіл для Ніро Вульфа. Знаю я його. Нехай морочить голову хлопцям із кримінального відділу чи самому окружному прокурору, але зі мною його штуковини не пройдуть
Я не знав, що заперечити. Загалом я добре собі уявляв, з ким Доновану доводиться мати справу. До нього може заявитися і парочка хуліганів, збираючих відомості для фальшивого упізнання, і яка-небудь істеричка, котрій не терпиться знати, чи не стала вона вдовою. Це може дістати кого завгодно. Тому я просто спробував йому все пояснити. Я трохи розповів йому про Марко Вукчича. Про те, що він був одним з десяти людей, котрих Ніро Вульф називав на ім'я. Що впродовж багатьох років він щомісяця вечеряв у Вульфа, а ми з Вульфом щомісяця вечеряли у нього в ресторані. Що він і Вульф разом росли в Чорногорії, котра тепер стала частиною Югославії. Донован начебто слухав, але все це не справило на нього враження. Коли мені показалося, що я вкрай ясно виклав ситуацію і зробив перерву, щоб перевести подих, він повернувся до телефону, зв'язався з кримінальною поліцією, наябедничав, що Вульф збирається приїхати, запросив дозвіл. Потім повісив трубку і заявив, що вони передзвонять.
Списи не варто було ламати. Він отримав дозвіл за хвилину до того, як приїхав Вульф. Я сам відчинив вхідні двері.
– Сюди, – сказав я і провів його по коридору до кімнати. Лікар вже витяг кулю, котра увійшла поміж п'ятим і шостим ребром, і збирався діставати ту, що глибше. Я побачив це з відстані трьох кроків, де і зупинився. Вульф далі рухався, допоки найвидатніша частина його тіла – живіт – не вперлася у край стола. Лікар упізнав його:
– Я розумію, що це був ваш друг, містер Вульф.
– Був, – відказав Вульф, трохи гучніше, ніж годилося. Він посунувся боком, простягнув руку, взяв Марко за підборіддя і спробував закрити йому рот. Коли він прибрав руку, рот знову відкрився. Вульф похмуро поглянув на лікаря.
– Ми це владнаємо, – завірив його лікар.
Вульф кивнув. Він засунув руку до кишені, порився там і показав лікарю дві маленькі монети.
– Це старі динари. Я хотів би виконати обіцянку, дану багато років тому.
Лікар кивнув, відійшов, і Вульф поклав монети на очі. Голова була ледь нахилена, і йому довелося її поправити, щоб монети не впали.
Він відвернувся:
– Оце і все. Більше я не маю перед ним зобов'язань. Ходімо, Арчі.
Біля виходу балакав з сержантом детектив, який супроводжував мене. Він сказав, що мені не треба підписувати протокол, і запитав Вульфа, чи підтверджує він упізнання. Вульф кивнув і поцікавився:
– Де містер Кремер?
– Вибачте, не можу сказати.
Вульф повернувся до мене.
– Я попросив водія почекати. Ти говорив, що Марко жив на Східній П'ятдесят четвертій?
– Так.
– Їдьмо туди.
Ця поїздка в таксі порушила уставлений порядок. Недовіра Вульфа до машин така велика, що він не в стані розмовляти, якщо пересувається у чомусь на колесах, навіть, коли я за кермом, але цього разу він переміг себе. Він став мене розпитувати про Марко Вукчича. Я нагадав, що він знав Марко набагато довше і краще аніж я, на що Вульф відповів, що деякі теми Марко ніколи не обговорював з ним – наприклад, стосунки з жінками. Я погодився з ним, що він правий, однак, додав, що, наскільки я знаю, Марко не марнував час на обговорення своїх відносин з жінками – він насолоджувався ними, і привів приклад. Пару років тому я привів повечеряти в "Рустерман" дівчину на ім'я Сью Дондеро, Марко поклав на неї око і прислав пляшку одного з своїх кращих кларетів. На наступний день він подзвонив мені і поцікавився, чи не дам я йому адресу і телефон Сью. Я задоволив його інтерес і постарався забути її.
– Чому? – запитав Вульф
– ... щоб дати їй подумати. Марко, єдиний власник "Рустермана", багатий вдівець, і Сью могла б підчепити його.
– Але не підчепила.
– Ні. Наскільки мені відомо, щось не вийшло.
– Що за трясця, – вилаявся водій, гальмуючи. При повороті з Парк-авеню на П'ятдесят четверту вулицю йому треба було перетнути Лексінгтон-авеню, та тут його зупинив поліцейський. Різке гальмування зайвий раз ствердило Вульфа в його нелюбові до машин. Водій висунувся з вікна і обурився:
– Послухайте, моєму пасажиру потрібен будинок у цьому кварталі.
– Нічим не можу допомогти. Вулиця перекрита. Повертайте.
Водій різко вирулив і підвіз нас до тротуара. Я заплатив, вибрався з машини і притримав дверцю, щоб дати можливість Вульфу винести себе. З хвилину він постояв, щоб перевести дихання, і ми направились у східну сторону. В десяти кроках від нас стояв другий поліцейський, трохи далі – ще один. Центр квартала кишів поліцейськими машинами, прожекторами, працюючими людьми і вуличними лайдаками. З нашого боку частина тротуара була огороджена канатом. Коли ми підійшли, поліцейський заступив нам дорогу і гаркнув:
– Переходьте на той бік і не затримуйтесь.
– Я приїхав це оглянути, – сказав Вульф.
– Я знаю. Ви і ще десять тисяч. Звільніть місце.
– Я друг чоловіка, котрого вбили. Мене звуть Ніро Вульф.
– Еге ж, а мене генерал Макартур. Відвалюйте.
Розмова могла б отримати цікавий розвиток, якби раптом у світлі прожектора я не помітив знайоме обличчя.
– Роукліфф! – заволав я.
Лейтенант обернувся, уважно придивився, вийшов із освітленого круга, вдивився ще уважніше і, нарешті, підійшов.
– Ну, – вимогливо запитав він.
З усіх співробітників відділу по розслідуванню тяжких злочинів, з котрими ми мали справу, від начальників до підлеглих, лейтенант Роукліфф – єдиний, від спілкування з котрим я випадаю в осадок, і я певен, що наші почуття взаємні. Він-то вже точно хотів би бачити мене там же, де і я бажав опинитися йому. Ось тому, покликавши його, я надав право вести переговори Вульфу.
– Добрий вечір, містер Роукліфф. Містер Кремер тут?
– Немає.
– Я хотів би побачити місце, де загинув містер Вукчич.