Коли це надвір вийшов сам Сергій. Без пальта, в самій сіренькій курточці, а на голові кепка.
— Ти вже теж роздягся? — питає.
— Не теж. Я сам по собі роздягся.
— А що будемо робити?
— Та щось, — кажу, треба. Треба, мабуть, кудись піти. Така погода, що хочеться іти собі та йти.
— Це правда, — говорить Сергій. — Можна було б походити вулицями. А ще можна піти в парк і подивитись на парашутну вишку. Якщо у тебе є якісь копійки, підемо, поп'ємо води. — Потім він як лясне себе по лобі: — Знаю, Валько! Підемо шукати, де починається річка!
Він ще взимку казав, що, як настане весна, — піде шукати, де ріка починається.
— Пішли! — кажу. — Це якраз буде підходяща подорож. А потім в школі розповімо.
— Потім взагалі буде добре!
Швиденько проминули ми нашу вулицю і спустилися на Журавлівську. Якраз біля неї тече річка Харків.
Йшли ми собі, йшли, то мовчки, то розмовляючи. Інколи звертали у бокову вуличку і наближалися до річки. А вона де на сонці блищить — так, що й дивитися боляче, — а де спокійненько відбиває синє небо і зелені береги. Іти було легко і приємно.
— А нам, мабуть, далеко, — кажу я. — Треба було б на дорогу щось купити попоїсти. У мене є двадцять копійок.
Тоді Сергій витяг з кишені кілька мідяків, полічив і каже:
— І у мене дещо знайшлося. Пішли! — І повернув до маленької крамнички.
Купили ми собі хліба, ще й попросили продавщицю, щоб нарізала його шматочками.
— Спочатку з'їмо тільки по одному шматку, а то ще дорога далека, — сказав Сергій.
Ідемо далі. Жуємо хліб. На вулиці хатини стали маленькі, брук скінчився, під ногами курява хлюпає. А віддалік тече ріка.
— Дивись! — кричить Серьожка. — Це вже не Журавлів-ська. Це вже вулиця Дальня Журавлівська.
— Ми вже, мабуть, пройшли кілометрів десять, — кажу я.
— Ну, десять не десять, а дев'ять таки пройшли, — відказує Сергій. — А коли так — давай зробимо привал і поїмо.
Сіли ми край дороги, з'їли по шматку хліба, пішли далі. Ось і хатини скінчилися, а за ними полем біжить дорога, тільки ген під ліском якісь будови видно.
— Виходить, з Харковом можеш прощатися!
Озирнувся я на хатини, а вони ще близько. Мені дуже захотілося повернути назад. То ж не жарт: залишити Харків і податися шукати, де ріка починається. У нас, як не кажіть, у місті залишилися рідні.
— А річка ніяк не тоншає... — зітхнув я.
— Нічого. Ще потоншає, — не дуже впевнено сказав Сергій.
Хтозна, скільки часу ми йшли. Сонце ще було високо, та ми вже наче й потомилися. А ріка яка була, така й зосталася. Тече собі праворуч від дороги. А ліворуч — лісок підіймається вгору по схилу.
Я трохи подумав і кажу:
— Якщо піднятися ліворуч і пройти через лісок, то ми, мабуть, вийдемо на дорогу, що виходить з Пушкінської. Пушкін-ська — це тобі не Журавлівка. Асфальт, трамваї!
— А хіба є така дорога, що виходить з Пушкінської?
— А ти думав! Он Журавлівка скінчилася, а дорога від неї однаково йде. Так це ж Журавлівка, а то сама Пуш-кінська!..
За хвилину Сергій узяв та й завернув на стежечку, що бігла вгору до ліска.
— Гей, ти куди? — кричу.
— Та ти ж сам казав, що хочеш на Пушкінську.
— Я казав?
— А хто ж— я? Пішли.
Ну, ми й пішли. Подолали підйом, сіли на горбочку і заходилися доїдати свій хліб. А ріка внизу вилася і зникала коло самого обрію. І не видно було її початку.
Ну й далеко ж ми бачили з того горбочка!
Праворуч розляглося місто. Хто б подумав, що воно таке величезне! Червоні, білі, сірі корпуси заводів густо обсипали весь обрій. З димарів тяглися до неба прозорі стрічки диму. Багатоповерхові будинки були оточені яскравою зеленню.
Ліворуч був широченний простір. Поля і лісочки скидалися на зелені килими і кудлаті звірячі шкури. Шж ними розсипалися хатками різні села.
Це просто дивно, скільки буває на світі зелених кольорів. Поля зелені, і ліс зелений, і береги ріки — теж зелені. А всі вони різні! Хатки в селах були білі, а ріка синя.
А вгорі світило сонце.
Зітхнули ми з Сергієм і рушили далі. Дерева стали високі, віти такі густі, що й неба не видно. Земля в лісочку була волога. За кілька хвилин на наші черевики налипло багато грязюки. До того ж ми загубили стежечку і як не шукали — не знайшли.
Високо на вітах співали птахи, тільки нам було не до пташиних співів... Сумно стало.
— Валько, дивись туди!
Глянув я, куди Сергій показував. А в лісі, на галявинці, стоять білі іграшкові хатинки. Може, десять, а може й двадцять. Хіба їх полічиш крізь дерева?
— Ходім туди, — каже Сергій, — там, може, люди є. Підійшли ми ближче. А це не хатинки, а клітки такі. З усіх
боків дерев'яні, побілені, а з одного боку — залізна сітка. Були вони порожні.
Коли бачимо, між тими клітками якийсь дядько походжає. Кинулися до нього, підбігли й стали. Дядько був високий, у ватянці і м'ятому кашкеті. Обличчя мав коричневе і все у зморшках. Глянув він на нас дуже серйозно, а ми мовчимо, не знаємо, що казати.
— Ну? — питає.
Тоді Сергій зібрався з духом.
— Це, — каже, — що у вас за клітки?
— Клітки? Кроликів будемо розводити.
— А у вас що... який зоопарк, чи що?
— Не "чи що", а дослідне господарство.
А я тим часом роздивився за галявинкою, між. деревами, будиночок, а за ним наче дорога проглядає.
Знову мовчки стоїмо. Дядько дивиться на нас і не посміхається. Ліс зловісно шумить над головою. Мені зробилося страшно. Я сказав:
— Дядю, а як нам у Харків пройти?
— А ви ж де зараз? — каже. — У Конотопі, чи що?
— Ну... який же це Харків... Це ліс... — промимрив я. Сам подумав: буде нам якась біда.
— А ви як сюди забрели? Тут знову Серьожка встряв:
— А ми ходили шукати, де ріка починається!
— Знайшли?
— Ні. Ми б і знайшли, та вже час додому.
— Ну то ходімо, я вам покажу, де вона починається.
Я Сергію очима' знаки роблю: мовляв, не ходи! А він хоч би що — пішов за дядьком. Ну, і я за ними поплентався.
Пройшли галявинку, минули клітки, знову навкруги ліс. Я вже хотів гукнути Сергія і дременути назад, коли дядько каже:
— Ось де, дивіться.
Глянули ми. От тобі й на! Між деревами тече малесенький струмочок. Вибив собі щілину між прілим тогорічним листям, де-не-де рідкою травичкою обріс та й тече собі. Водички в ньому трішечки, біжить вона нечутно, ніби ту щілину вистелили зеленим склом.