Просто над головою у сплячого Джима Кардіджі в балку вбитий був міцний дерев'яний кілок. Джейкоб Кент тихцем накинув на нього мотузку в півдюйма завтовшки і спустив обидва її кінці вниз. Один кінець він обв'язав навколо пояса, на другому зробив петлю. Потім звів курок і поклав рушницю так, щоб вона була напохваті, біля купи ременів із лосиної шкіри. Зробивши над собою зусилля, щоб подивитися на шрам, він стійко витримав страшне видовище, одягнув петлю на шию матроса й, усім тілом подавшись назад, міцно затягнув її. В ту ж саму мить він навів на ворога рушницю.
Джим Кардіджі прокинувся, задихаючись, і втупив очманілий погляд у два сталеві дула, спрямовані на нього.
— Де воно? — спитав Кент, трохи послабивши мотузку.
— Ах ти, клятий… кх-х…
Кент знову відкинувся назад, і петля здавила горло полоненого.
— Ох ти, сво… ох…
— Де воно? — повторив Кент.
— Що? — насилу вимовив Кардіджі, віддихавшись.
— Золото.
— Яке золото? — перепитав ошелешений матрос.
— Яке, ти добре знаєш: моє.
— Та я його й близько не бачив. За кого ти мене маєш? Чи я тобі сейф, чи що? Яке мені діло до твого золота! Звідки мені знати, де воно?
— Знаєш чи не знаєш, а я тобі не дам дихати, поки не знатимеш. І спробуй тільки ворухни пальцем — враз дістанеш кулю в лоба!
— Господи милостивий!.. — прохрипів Кардіджі, коли мотузка натяглася знов.
Кент на мить відпустив и, і матрос, наче мимохіть закрутивши головою, примудрився трохи ослабити петлю і зсунути її під саме підборіддя.
— Ну то що? — спитав Кент, очікуючи зізнання.
Але Кардіджі глузливо всміхнувся.
— Ну то вішай мене, ти, шинкарю смердючий!
Тоді, як і передбачав матрос, трагедія обернулася на фарс. Кардіджі був важчим від Кента, і той, як не викручувався, не зміг відірвати його від підлоги.
Попри всі його старання, матрос лишився стояти на ногах і таким чином зберіг точку опори, а петля під підборіддям допомагала йому втриматись у цьому положенні.
Впевнившись, що повісити матроса не вдасться, Кент усе ж таки продовжував натягувати мотузку. Він вирішив повільно задушити ворога або ж вирвати в нього зізнання, куди той подів золото. Але Чоловік зі Шрамом ніяк не хотів бути задушеним. Минуло п'ять, десять, п'ятнадцять хвилин — і зрештою Кент у відчаї опустив свого полоненого на підлогу.
— Гаразд, — мовив він, витираючи спітніле чоло, — коли не хочеш висіти, я тебе застрелю. Мабуть, деяким людям не судилося бути повішеними.
— Так ти геть зіпсуєш підлогу в хаті, — почав Джим, знаючи, що головне — виграти час. — Краще послухай, що я тобі скажу. Давай-но поміркуємо разом і вирішимо, як бути далі. У тебе пропав золотий пісок. Ти кажеш, що я знаю, де він, а я кажу, що не знаю. Давай усе обміркуємо і намітимо курс…
— Господи милостивий! — перебив його Кент, злостиво передражнюючи матроса. — Ні, цього разу курс намічатиму я, а ти собі міркуй, якщо хочеш; та спробуй тільки рипнутись, і Бог свідок — я тебе пристрелю на місці!
— Заради моєї матері…
— Хай її Бог милує, коли вона тебе любить… Еге, он воно що! — Кент попередив порух матроса, притиснувши до його лоба дуло рушниці. — Лежи тихо, чуєш? Тільки ворухнися — і ти покійник.
Робота була досить марудна, якщо завважити, що Кент весь час мусив тримати рушницю напоготові; але ж він недарма був ткачем. За кілька хвилин він зв'язав матросові руки й ноги. Потім витяг його надвір і поклав біля стіни хижки, у тому місці, звідки полонений міг бачити річку й дивитися, як сонце сходить у зеніт.
— Даю тобі час до полудня, а тоді…
— Що?
— А тоді почимчикуєш у пекло. Та якщо скажеш, де золото, я триматиму тебе тут, поки не під'їде поліцейський загін!
— А щоб мене грім побив! Та що ж це таке робиться, га? Я невинний, мов ягнятко, а ти геть здурів, з глузду з'їхав, я бачу, і хочеш ні за що мене у пекло відправити… Ох ти, клятий старий пірат! Ох ти ж…
Джим Кардіджі дав волю своєму язику — і цього разу перевершив самого себе. Джейкоб Кент виніс із халупи стільця, щоб зручніше було слухати. Вичерпавши весь свій запас словосполучень, матрос замовк і поринув у тяжкі роздуми, а його очі пильно стежили за сонцем, що надто поспішно здіймалося на сході. Собаки, здивовані таким довгим перепочинком, з'юрмилися навколо хазяїна. Його безпомічний стан непокоїв тварин. Вони відчували щось лихе, проте не могли розуміти, в чому річ, і металися довкола, співчутливо повискуючи.
— Ану геть, ви, тварюки! — гримнув Джим, звиваючись, мов хробак, у марній спробі копнути їх ногою, — і раптом зрозумів, що лежить на краю провалля. Тільки-но собаки розбіглися, він почав зосереджено міркувати. Що ж це за провалля, яке він відчуває, проте не бачить? Скоро він прийшов до правильного висновку. Людина від природи лінива, думав він, і ніколи не робить більше, ніж потрібно. Коли будуєш хижку, треба вкрити її дах землею — а звідси випливає логічне припущення, що землю при цьому беруть якомога ближче. Отже, він лежить на краю ями, з якої вибирали землю, щоб укрити дах Кентової халупи. Ця обставина, якщо з неї скористатися належним чином, може подовжити йому життя. І матрос зосередив усю увагу на ременях із лосиної шкіри, що його зв'язували. Руки в нього були скручені за спиною, і сніг під ними почав танути. Знаючи, що вогка лосина шкіра стає пружною, Джим почав непомітно розтягувати ремені.
Він жадібно спостерігав за стежкою, і коли вдалині, з боку Шістдесятої Милі, на білому тлі крижаної кучугури на мить майнула чорна цятка, він кинув тривожний погляд на сонце. Воно невпинно наближалося до зеніту. Чорна цятка то виринала між крижаними пагорбами, то зникала у проваллях між ними; але Джим міг стежити за нею хіба що крадькома, боячись викликати підозри ворога. І коли Джейкоб Кент раптом звівся на ноги і почав пильно дивитися на стежку, для Кардіджі це була страшна мить. Але нарти, запряжені собаками, в цю хвилину знову сховалися за пагорбом, і їх не було видно, поки небезпека не минула.
— Ти діждешся, що тебе повісять за такі справи, — грізно мовив Кардіджі, намагаючись відвернути увагу Кента. — І будеш ти смажитися в пеклі, це я тобі кажу!.. Слухай! — крикнув він, трохи помовчавши. — Ти віриш у привидів?