— А тому, Віро, увага! — промовив Троян. — Та шопа! Увага! Вона може тебе згубити!
— Або навпаки: врятувати!
— Цікаво, цікаво! — зауважив іронічно Троян.
— І навіть дуже цікаво! — підкреслила Віра. — Лиш глянь! — викрикнула вона, показуючи навкруги. — Чи ти віриш, де ми знаходимось?
— Щось трошки так.
— Ми біля першоджерела нашого буття.
— Я не знав, що ти така сентиментальна.
— Всі люди сентиментальні. Оповідають, що, коли Троцький ще був у Кремлі, відвідав його одного разу батько. Троцький повів старого на місце коронації царів, сів на троні і так само, як я, патетично запитав: "Чи ти знаєш, батьку, де я сиджу?"
— Яка різниця ідеалів! — ніби між іншим, промовив Троян.
— Тепер ти це знаєш. При цьому, напевно, пригадуєш свою Шприндзю, — уколола його Віра.
— Так. Можливо, — це сказав Троян, вже стоячи біля свого коня і потріпуючи його по гриві.
— Вже збираєшся? — спитала Віра.
— Мушу!
— І лишаєш мене? — додала вона по-жіночому.
— Мушу! — своїм тоном відповів він.
— І не кажеш мені йти з тобою?
— А ти можеш?
— А якби могла?
— Нема куди.
— Адже ти йдеш!
— То я. Ти звикла до іншого простору.
— Звідки це знаєш?
— Сама кликала.
— А може, я змінила свої простори.
— Не можу знати.
— Не віриш?
— Лише до цієї шопи. Ну, прощавай!
Не подав навіть руки, сів на коня, кивнув головою і поїхав чвалом попід Мартиновим гаєм у напрямку монастиря.
Віра була приголомшена, не знала що робити, дивилась, як зникав з очей той вершник, і її огортали біль, жаль, розпука. В першій хвилині вона подумала про помсту. А коли вершник зник і вона залишилась зовсім сама у тому яру, коли глянула на похилену шопчину, на гай, на луг, на Гуцівський сад, у ній знову воскресло і закрило собою все те почуття, яке переживала тут не раз тоді, коли була маленькою, босоногою дівчиною у довгій, брудній полотняній сорочці. Пригадала, як не раз пробігала, мов дика, побіля цієї шопчини, позирала на неї з острахом, чи не вийде Ляш з мотузом на шиї; пригадала свої болі і жалі, коли її бив батько, а вона не знала за що, бігла плачучи до цього яру і зустрічала Якова, що пас отам далі три сірі вівці. Він нічого у неї не питав, лише давав їй спілих черешень або кусник підпалка, а потім вони бігали по стежці наперегони, або, сидячи навпочіпки, грали в крем'яхи, або він оповідав їй казку про Бабу Ягу, про сім розбійників, злу мачуху, заморського принца. Вона пригадала те блаженне почуття щастя, остраху, радощів, що виповняли її, коли верталась засмерку додому, і в тій самій сорочині лягала на лавці, і засипала приємним сном з усмішкою на устах.
Усе це виринало з глибини душі Віри, і так пластично, на тлі цієї природи, стало перед очима, і такі ще свіжі були ті солодко-болючі переживання щастя, що його зазнала вона цієї ночі, і все це разом було таке невисказано дивне, що її гнів і біль поволі стихли, змінилися чимсь іншим, і в ушах зазвучали слова Якова: "А ти можеш?.. Ти звикла до іншого простору..." І, нарешті, оте: "Мушу!" Так. Він їй ще не вірить. Вона ще для нього не готова. Але він уже... любить. А може, любив завжди. І хто знає, чи вона має право вимагати від нього "віри", коли перед ним таке велике "мушу". А разом — хто може їй сказати, чи все її минуле не було лише довгим, дуже довгим і крутим, тяжким шляхом до його "мушу"? Так, це — питання!
Віра помаленьку повернулась, пройшла стежкою назад до криничини, присіла над нею, зачерпнула долонею холодної, прозорої води, відсвіжила чоло, очі, уста, обтерлась хустинкою, напилася і пішла далі в напрямку Гуцівського саду.
Здіймався день, співали птахи.
Від серпня починаючи, Троянова бригада діяла як окрема оперативна бойова одиниця УПА-Північ, ВО "Заграва", під зверхністю командира Енея.
Еней, як і Троян, не заглиблювався в ідеологію, не думав про те, хто буде очолювати майбутню самостійну Україну, як буде розв'язана в ній земельна проблема. Вони були просто військовиками, патріотами-державниками.
Троян був розвинений інтелектуально, він багато читав, і то не лише рідномовні книжки, а й чужомовні, солідні праці. Еней під цим оглядом далеко не дорівнював своєму підлеглому, але він був від ніг до голови вояк, не мав маршальських претензій та отаманських комплексів і завжди був готовий на жертву і подвиг. А тому він Троянові подобався.
Еней був парубок моторний
І хлопець хоч куди козак, —
декламував Троян Терешкові.
Терешко також ставився до Енея доброзичливо.
— Головне, ті його вуса, — казав він, як звичайно, з ноткою іронії. — Як у Будьонного.
— А він справді трохи нагадує Будьонного, — озивався Залізняк.
— Так само тупуватий, — додавав Царенко, що з першого дня недолюблював Енея.
— О, не кажи! Вже одно те, що він не Орел і ніякий інший звір, а Еней, багато каже, — боронив Енея Залізняк.
— Не думаю, щоб це було за Вергілієм, — бурчав далі Царенко.
— А! Вергілій! З нас, Царенку, вистачить поки й Котляревського, — казав Залізняк, натякаючи, що й сам Царенко ледве чи нюхав Вергілія.
Але наближалися гарячі дні, і часу на суперечки лишалося мало. Від ранку до вечора всі були зайняті. І не лише бригада. УПА росла, як лавина, що котиться з гори, вона з кожним днем більшала, ширшала, потужнішала. Рили вглиб землю, як кроти, зносили на зиму харчові запаси, працювали в підземеллях майстерні, шились уніформи, школились старшинські кадри.
Одна з таких нашвидку збитих старшинських шкіл, чи радше курсів, виникла в ліску під Острогом. Трояна покликано до неї викладати тактику. Тут він знов зустрівся зі своїм колишнім шефом по батальйону полковником Ступницьким, що був командиром школи і звався Гончаренком. Півтори сотні курсантів — молодих, здебільша сирих, але міцних, здорових, готових на найбільшу жертву хлопців — жадібно, мов справжні школярі, ловили кожне слово, що помогло б їм стати командирами рідної військової сили. Виклади відбувались просто на поляні, на зеленій траві, під сонцем, вітром і небом, курсанти були не конче однаково одягнуті, але всі як один були засмаглі, вивітрені.
Троян їх страшенно любив. Стоячи перед їх лавою, він не раз казав:
— Хлопці! До нашої тактики належить також тактика вмерти! Командири нашої армії не мають права вмирати у постелі, хіба в тому випадку, коли б ми дійшли до Москви і там, у Грановитій палаті, продиктували Москві мир. А інакше кожний з нас, юні друзі, має право на смерть лише в бою! Це пам'ятайте!