Танцювали всі, було тісно, світло притемнили, мелодія звучала м'яко і лоскітливе. Яків часто поглядав на Вайза і Ясну, два рази наштовхнувся на них, сміявся з Пшора, що танцював з секретаркою канцелярії цивільної поліції, на голову вищою від себе. Не танцював, здається, один доктор фон Лянге, що сидів у глибокому фотелі передньої кімнати і курив довгу, дуже міцну вірджинську сигару.
Яків не мав шансів запросити на танець Ясну, забагато було біля неї претендентів, але десь біля третього танцю вона запросила його сама на фокстрот. "Кетхен", що було для нього другою несподіванкою, якої він не міг навіть заховати. Якось так дивно, незвично почав перепрошувати, що він, о либонь, мужик з Дерманя... Є тут таке село, а там, мовляв, мало танцюють фокстротів...
— Але ж ви були, здається, як не помиляюсь... Щось мені таке казали... В армії Жечі Посполитої, а там, як відомо...
— Зовсім не те, — боронився Яків... — Я трохи затяжкий, хоча танцювати дійсно любив і люблю.
— Нічого. Ви прекрасно танцюєте, не кокетуйте зі мною даремно, це небезпечно, я діва гарячого темпераменту і мене легко збити з пантелику... прекрасно говорите по-німецьки, звідки?
— Можна сказати, нізвідки... Просто. "Ми все учілісь понемногу, чєму-нібудь і как-нібудь" — казав, здається, Пушкін.
— Бачу, ви не такий уже мужик, — відповіла на це Ясна і глянула йому у вічі. Це було більш-менш під світлом, і Яків затямив цей погляд з якоюсь винятковою, майже фотографічною виразністю. Карі, великі, ясні, глибокі, напружені і разом свавільно-агресивні очі, залиті, як йому видалось, трагічним смутком. Таких жіночих очей Яків ще не бачив, вони видались йому дуже свідомими й дуже розумними.
Після цього йому забракло мови, його думка почала швидко мішатися, мов дим, заколочений рвучким вітром, і до кінця танцю вони промовчали. А потім її кудись покликали, вона швидко одягнулась, швидко зникла, і на цьому сцена урвалась.
До кінця вечора, тобто до третьої ночі, лише пили й кричали, гадаючи, що співають. Військові уніформи впереміш із жіночими сукнями. Невеликий дерев'яний будинок із своїми великими затемненими вікнами нагадував корабель божевільних, що несеться на хвилях якогось дикого, рвучкого водоспаду.
VI
Розуміється, Яків довгий час одного не міг збагнути: навіщо він "їй" здався. Все вказувало, що "вона" ним настирливо, ніби з наміром, цікавиться і, де тільки має нагоду, використовує її з неприхованою виразністю.
Але цим питанням він не мучив себе часто, а головне глибоко. Йому було добре, і це він вичував усім своїм здоровим тілом і духом. Навіть на службі стало приязніше, і навіть вдома, на помешканні, у тому дивовижному середовищі, руїн, людей і речей з тією якоюсь астральною Шприндзею, що сливе кожного вечора входила до нього і вносила з собою почуття, що його годі окреслити словом, і що сповнювала простір містичною, майже позасторонньою, атмосферою.
— Чому ви не прийняли того золота? — запитала вона якось пізнього вечора, стоячи, як звичайно, у напіввідкритих дверях, тримаючись за тяжку завісу, ніби висячи на ній між двома кімнатами.
— Якого золота? — не зрозумів Яків, що звик при цьому роздягатися, ніби в кімнаті він був сам.
— Ах! Святий-Божий! Він не знає, — погойдуючись на завісі, з гіркістю в тоні казала Шприндзя. — Якого золота? Хм! А я б на вашому місці знаєте що зробила?
Яків мовчав, не відповідав, робив своє, не зважав, був навіть зайнятий іншими думками, хотів, щоб вона скорше скінчила свою мову і скорше відійшла... Не хотів її заохочувати... Але Шприндзя стала дивно настирливою, якоюсь нахабною, виразно зневажливою. Він для неї перестав бути майором, вона його не боялась і, здавалось, не поважала.
— Ну? Ви мене чуєте? — продовжувала. — Я на вашому місці, коли дають, — брала б. І ще більше: я брала б навіть, коли не дають. Чи ви знаєте, що таке золото? Бачили його коли? Де ви його могли бачити? Колись, кажуть, були бодай у декого зуби, а тепер усе золото зникло, сховалося, але воно через те стало ще більше золотом. І за нього можна мати все! Весь світ! Весь світ, який він є. Ви мені не вірите? Ви, напевно, думаєте: чому ж ти не поможеш собі своїм золотом? Напевно так думаєте, ні? А признайтесь! А я вам відповім: ще поможемо! Ще не прийшов час! А він прийде! О, він ще прийде, побачите! А на вашому місці я от що зробила б: узяла б те золото і виїхала. Взагалі виїхала... З цього краю... Десь отуди... За Німеччину, за Швейцарію... Десь до Америки... до Нью-Йорка... Або ще далі... Сан-Франціска... або Буенос-Айреса.
— Бачу — знаєте географію, — буркнув на це Яків. Шприндзя схилила вправо свою гарну голову, приплющила ліве око і глумливо відповіла:
— Чого географію? Нью-Йорк ніяка географія. Це таке місто... Трохи більше за ваш Дермань. Там є хати на сто тридцять поверхів. Біля них нема ані соняшників, ані плотів, ані глечиків на кілках. Не вірите мені? О, ви скептик, я знаю... Скептик — це такий жук, який у ніщо не вірить, лише у свої кізяки. Но, но, но! Я вже йду, я вже йду! — І після того вона сховалася в темряві сусідньої кімнати, а двері, здається, самі собою зачинились.
Іншого разу, також увечері, Шприндзя знов порушила цю тему, але значно конкретніше і значно настирливіше, і цього разу вона не висіла на завісі у дверях, а, одягнувши одну із своїх шовкових піжам якогось багряного з чорними, широкими тасьмами кольору, загналася до Якова, стрибнула на канапу, підібгала ноги і з місця почала:
— Знаєте що, Якове? Я прийшла говорити з вами одверто. Я довго про це думала. Про те золото і ту подорож. Я б поїхала сама, але я... жінка. До того мені не дадуть пашпорта — ви знаєте. Мені треба чоловіка. Знаєте що: беріть мене за жінку — і поїдемо разом! Хіба я не гарна? О! Ви жонаті... Ну і що ж? Можна розвестися, а то й так, тепер же війна, мруть кожного дня тисячі й мільйони, і що тут якась одна маленька формальність... Я маю гроші, багато грошей — фунти, доляри, золото, самоцвіти, ви дістанете пашпорт, поїдемо до Швейцарії, там є наші люди... Нам поможуть.
Яків такою пропозицією приголомшений, нічого такого не сподівався, йому дивно, і смішно, і незрозуміле. Щось як з фантастичного роману, а разом цікаве, інтригуюче, дарма що це може бути звичайна примха схимерілої дитини, що попала у тяжке, трагічно-небезпечне становище і шукає з нього виходу. А може це бути й інше: підступ, зрада, запродання. Яків швидко намагається зорієнтуватися, шукає потрібних слів, він справді збентежений і вирішує обернути все у жарт.